— Красива пісня, — сказав Ґардель, — але вона її співає некрасиво. Жінкам взагалі не варто співати чоловічих пісень.
Сонєчка Соловйова тоді пішла, і вони її більше не бачили.
Зранку Моріц пішов по запис сам. Заїм саме читав ранкову молитву, тож він зачекав його перед мечеттю. Місто виринало з тиші, з Бистріка почувся писк першого паровоза на вузькоколійці, пурхнули сполохані голуби, і один за одним почали приходити звуки, наче кожен наступний народжувався з попереднього: завирував базар, задзеленчали трамваї, зарипіли завіси на воротях, і річка потекла гучніше. Так Сараєво звучатиме до пізньої ночі, коли все вгамується й затихне у глухому спокої, і в ті кілька годин до світанку можна буде почути тільки вітер у церковних дзвонах, шелест листя і скрип старих тополь.
Поки Моріц прислухався, йому вперше після приїзду в Сараєво здалося, ніби він повернувся додому. П’ятнадцять років не чув шуму денного міста, а в Буенос-Айресі ніколи про нього й не згадував. Дивно навіть, як міг жити, щоб йому цього не бракувало. Він народився в цьому денно-нічному протистоянні гамору та абсолютної тиші, він засинав у темряві, вгадуючи, звідки який звук долинає, і прокидався завжди раніше того моменту, коли місто знову заговорить. Сараєвська долина має форму гітарної деки, тому жоден голос тут ніколи не губиться, завжди долітає до вух, що прагнуть почути саме його і саме в цю мить. Є міста, значно гамірніші за це, Буенос-Айрес, без сумніву, — одне з таких, але немає в світі іншого міста, де одночасно лунає стільки розмаїтих голосів, шумів та звуків, і кожен при цьому можна розрізнити.
Заїм приніс запис, не питав, де аргентинець, чому не прийшов. Вони розійшлися мовчки, ходжа — з погаслими очима, ніби ще вчора з ним розпрощався. Моріц почувався привидом. Йому здалося, наче він стоїть, прихилившись до стіни мечеті, і дивиться, як сам же звідси іде.
— Я зіпсував шлунок, — похмуро сповістив Ґардель.
Він сидів за столом у ресторані й заламував пальці, один за одним, поки не хрусне суглоб. Спершу на лівій, потім на правій руці. Закінчивши цикл, починав усе спочатку. Відчайдушно старався, щоб тріснув ще бодай один. Здавалося, він сказав собі, що день почнеться добре, якщо він видобуде хрускіт зі ще одного суглоба. Зробив це запізно: вигинав пальці до болю, але нічого не вийшло. Моріц простягнув йому запис: ось, це воно. Завжди носи його з собою.
Моріц повернувся до готельного номера, щоб спакувати валізу, і знову підійшов до вікна, видивлявся дахи будинків Фінці й Камги і ті три тополі, за якими стояв будинок Мозеса Пінто. Потім перевірив, чи не забув чого під подушкою, зазирнув під ліжко, а там хтось кинув порожню пачку від цигарок «Альбатрос». Недбала покоївка не вимела її. Він запхав руку в кишеню і не знайшов нічого іншого, крім монетки у десять сентаво, але кинув під ліжко і її.
Ґардель двічі ходив у туалет, перш ніж вони вийшли з готелю, а потім ще раз зажадав, щоб таксі зупинилося, і забіг до кав’ярні «Опленац» на Маріїн-Дворі[54]. Його довго не було, і повернувся він розлючений: його не пустили в туалет, тож Моріцу довелось іти з ним — сказати, чого чоловік хоче, і замовити ракію, бо кельнер заявив, що в «Опленаці» ніхто не сере задарма. Так вони врешті-решт спізнилися на поїзд. Бігли поряд з останнім вагоном, але Ґардель не наважувався застрибнути, хоча поїзд рухався лише трохи швидше від людської ходи.
Вони повернулися до готелю «Європа», рецепціоніст дав їм ключі від інших номерів, і вікна Моріцового вже не дивилися на північ. Цього знаку було досить, щоб зробити те, чого він увесь час боявся.
Шлунок у Ґарделя заспокоївся, щойно вони спізнилися на поїзд, і настрій його покращав також. Моріц запропонував йому прогулятися у квартал, де він народився.
— Чого ж ми досі там не були? — запитав аргентинець.
— На те є причина, — відповів Моріц.
— Якби не моя діарея, ти не пішов би до рідного дому! — чудувався Ґардель.
— На те є причина, — повторив Моріц, і більше вони про ту причину не розмовляли.
Піднімалися на Мейташ, дерлися вгору на Сепетаревац, у прочинених вікнах деренчали каструлі, жінки перегукувалися з одного кінця вулиці в інший, ширилися запахи капусти й баранини, а схилом униз, з індіанськими криками, з’їжджали діти у химерних візках з металевими коліщатами, від звуку яких у Ґарделя волосся їжачилося на шкірі. Що вище вони піднімалися, то стрімкішою ставала вулиця, піт стікав йому по спині, він ледве дихав, а тоді його розібрав сміх.