— Так, було легше.
— Ну то добре, якщо легше.
— І йому було легше мене не бачити.
— Кому?
— Дядькові Мозесу.
Старий зітхнув, гачок легкої іронії підчепив і підняв йому кутик губ, і він замахав вказівним пальцем до підлоги. Покручений ревматизмом палець нагадував голову карликового півника. Разів із десять той півень дзьобнув повітря, перш ніж Баранон сказав:
— Він уже нікого не бачить. Десять років під землею лежить, і земля, сподіваюся, йому не пером!
— Не дай Боже, Котику, як можна так про людину говорити! — запротестувала Симха.
— Мені можна. До мене він добрим не був. До кого був, той нехай інакше й говорить.
Так завершилися відвідини «Електричного струму “Едісон”». Так, так, він обіцяв старому Баранону заходити на каву. «Чи якщо голодний будеш, синку…» — сказала Симха. Він тільки кивав, погоджуючись, і з якоїсь причини не міг сказати їм, що знову їде, насправді був би вже й поїхав, якби його друга не спіткала раптова діарея. Про того навіть не питали, хто він і що, навіть не зверталися до нього, вочевидь, розпізнали іноземця. У Ґарделя трохи боліла голова, коли вони пішли далі, але це пусте, минеться. Волосся в нього було сухе, як солома, і пахло руками жінки, що цілий день прала білизну біля кринички на подвір’ї.
На пустирі за будинком Фінці виріс ліщиновий кущ. Дівчинка в інвалідному візку простягала руку, намагаючись ухопити листок. На вигляд їй було років дев’ять-десять. Поруч хлопчик бавився ганчір’яним м’ячем: копав його ногою і намагався поцілити у вузьку щілину між її нерухомими ногами.
— Як тебе звати? — запитав Моріц.
— Палома, — відповіла дівчинка. — А ото мій брат, його звати Саламон, — сказала вона й поважно надула губи, як старші жінки, що за кавою говорять про те, хто помер на Бистріку, в кварталі по той бік річки.
— Що ви тут робите?
— Я наглядаю за ним, а він показує футбольний матч. Грають САШК і «Цивільний»[56]. Саламон — це САШК, а мої ноги — «Цивільний». Це тому, що я не можу ними ворушити. Якби могла, все було б інакше, кущ був би «Цивільний», — сказала вона і розвела руками. — Немає нічого досконалого, навіть футбольного матчу.
— А чи є у цього місця якась назва? — запитав Моріц.
Палома розгубилася, бо чого б це у пустиря мало бути якесь ім’я. Їй спершу сподобався цей чоловік, а тепер отакі речі питає. Вона звикалася з розчаруванням, набурмосилась і думала, як би цього чоловіка прогнати.
— Тут був дім, у якому я народився, — сказав Моріц, — але потім він згорів. Тітонька Рута незадовго до того дала мені цілий мішок ліщинових горіхів, їй принесли горяни з Требевича. Вона не знала, куди їй стільки ліщини, от і віддала мені. Сказала: якщо маєш дівчину, нехай приготує тобі з них баклаву. Жартувала. Після полудня я завжди стояв край вікна, і коли проходила Морена — кидав у неї горіхами. Бачиш, із одного з них виріс цей кущ, — сказав Моріц.
Дівчинка дивилася на нього підозріливо:
— Ти правду кажеш чи так, глузуєш із мене?
— Правду. Нащо мені глузувати?
— Тоді це твій дім?
— У певному сенсі так.
— І тепер ти житимеш тут? — вона була розчарована. Думала, що вже не зможе гуляти із Саламоном на цьому пустирі.
— Не знаю. Думаю, що ні.
— Краще не треба. Тобі буде холодно, а Саламон неслухняний. Кричить цілу ніч, ти заснути не зможеш.
— Добре, ти мене відмовила. Житиму деінде.
— А хто це з тобою такий, що постійно мовчить?
— Не зважай на нього, то мій брат, але він німий, і мені доводиться постійно доглядати за ним.
— Нелегко тобі, — пожаліла його Палома, — але й мені з Саламоном нелегко.
— Ну, мені вже треба йти. Шалом, Паломо!
— До побачення. І вітання твоїм домашнім.
— Хто ця дівчинка? — спитав Ґардель, коли вони пішли.
— Не знаю, — відповів Моріц, — можливо, онука сусіда Камги. Він був рабином і щось зробив не так.
— А де твій будинок? — запитав Ґардель.
Моріц поглянув на нього і хотів був щось збрехати, але не вийшло.
— Я народився точнісінько на тому місці, де ти стояв. Там було ліжко, на якому мене народжувала Рахель. Тепер ти знаєш.
Останньої ночі в Сараєві Карлосу Ґарделю наснився страшний сон.
Снилося, що його переплутали з Ібрагімом-беґом Кустурою. Якась жінка впізнала його, поки він дерся на Бєлави, закричала: це він! Приїхали поліцейські, кожен з яких мав бакенбарди Франца Йосифа, меч при боці й глибокі сині очі. Вони закували його в ланцюги й відвели до темниці, а там видали аркуш паперу та олівець, щоб написав своє ім’я. У сні Ґарделева рука геть ослабла, з десятої спроби він заледве взяв олівець, але й тоді не міг достатньо сильно натиснути на нього, щоб на папері лишився слід. Коли нарешті вдалося й це, замість літер вийшли нерозбірливі карлючки, але поліцейські одразу ж вихопили в нього аркуш. «Ходжа, ходжа!» — кричали вони, на що він у паніці намагався переконати їх, що ніякий він не ходжа, а співак танґо і аргентинець. «Чому ж ти говориш арабською, якщо аргентинець? І навіщо носиш на голові такий великий тюрбан? Покажи нам, як танцювати танґо!» Йому наче камінь з душі впав, він попросив, щоб зняли ланцюги, став посеред в’язничної камери, заплющив очі у своєму сні, щоб почути звуки Моріцового акордеона і затанцювати. Але звуку не було, а ноги не знали, в який бік їм рухатися. Ґардель не вмів танцювати танґо. Потім з’явилася дівчинка на візку, раптом вони опинилися на якійсь галявині, посеред якої ріс кущ. «Який це кущ?» — запитала вона. Він не знав. «Якби ти був аргентинцем, ти мав би знати», — сказали поліцейські. «Він убив мене», — сказала дівчинка. «Я читала йому з долоні й сказала, що він помре за два роки, а тоді він мене убив». — «Ми це знаємо», — відповіли поліцейські. Наступної миті Ґардель опинився у залі суду. Суддя мав на голові чорний капюшон, а за спиною в нього стриміла шибениця. «Тебе підвісять, поки ти не випустиш дух!» — був присуд. Поки Ґарделя вели до шибениці, він згадав! «Я не ходжа!» — крикнув голосно. «Знаю пісню про ходжу!» Всі завмерли, поліцейські зупинилися, застиг і суддя в чорному капюшоні. Дівчинка насупилася. Ґардель заспівав «Сонце би сяяло, та сяяти не може». Коли співав, до нього повернувся його урочистий смокінг, а над шибеницею з’явилася велика кришталева люстра готелю «Хілтон» у Чикаго. «Пробачте, пане Ґардель, — мовив суддя. — Як ми тільки могли щось таке подумати!» А тоді він ухопив інвалідний візок, у якому була дівчинка, і зіштовхнув його зі скелі, що з неї добре видно було ціле місто. Але це було не Чикаго, і не Сараєво теж, це було Ріо-де-Жанейро. Ґардель дивився, як дівчинка падає на дахи будинків, на тополі й каміння. Був настільки щасливий, аж навіть почав підсміюватися, тертися стегном до стегна і відчув, що фонтанує сіменем уві сні, як колись давно, коли був іще хлопчиком.
56
САШК — сараєвський футбольний клуб (1920–1940), «Цивільний» — заґребський футбольний клуб (1910–1940).