Вранці він був приголомшений. Пив чай у «Віденській кав’ярні» й не хотів розмовляти з Моріцом. Більше від того, що його могли повісити уві сні, його налякало те, чим усе закінчилося. Він насолоджувався загибеллю десятирічної паралізованої дівчинки так, як це часто буває у снах. Почав міркувати про те, як дивився на неї вчора, і чи не подумав, бува, чогось такого, за що його власний сон покарав у такий спосіб. Здавалося, що ні. Він дивився на неї, як завжди дивляться на інвалідів: з незручністю й усмішкою, яка, очевидно, служить для того, щоб незручність лишилася непоміченою.
— Що сталося? — спитав його Моріц, коли потяг уже виїздив із сараєвського вокзалу.
— Нічого, — відповів він, — просто страшний сон, про який ліпше промовчати.
Моріц Албахарі усе розумів, або просто йому самому теж було не до розмов. Він збагнув, що насправді достатньо було б, аби хтось сповістив йому в Буенос-Айрес, що Мозес Пінто помер, — і він би вже наступного дня був на кораблі, пливучи додому, аж до пустиря з кущем ліщини. Але він не мав нікого, хто міг би йому про це написати. І так само не знав, коли померла тітка Рута. А мусила ж померти, бо люди так довго не живуть. Він міг запитати про неї в Баранона й Симхи, але йому було соромно. Та й не змінилося б нічого від цього. Звістка про смерть Мозеса Пінто надто спізнилася у його життя. Настільки, що він повертався до Аргентини і знав, що більше ніколи не приїде в Сараєво.
— Можеш навчити мене пісні про чоловіка, якого повісили? — запитав Ґардель після кількох годин мовчання.
— Це нелегко, але можемо спробувати.
— Це важливо для мене, — сказав Ґардель, — можливо, навіть важливіше за те, що тут написано.
Він витягнув із кишені запис. Та маленька штука не виглядала на щось таке, що може врятувати йому життя, а пісня, яку він знав уві сні, вже витягала його з-під шибениці.
Ось так і закінчилися відвідини Сараєва Карлосом Ґарделем, про які не згадують у біографіях найважливішої людини в історії танґо. Можливо, Астор П’яццола залишив глибший музичний слід, можливо, пізніше наступники зробили більше, щоб танець пристрасті й фатуму поширився західним світом, і, можливо, найфатальнішу роль у цілій історії відіграв актор, безсмертний Рудольф Валентіно[57], та не було нікого важливішого за Ґарделя. Йому були відомі ритм і мелодія долі.
57
Рудольф Валентіно (1895–1926) — зірка німого кіно, американський актор італійського походження, творець типажу екзотичного героя-коханця.