Йилдуз
Араби, кажуть, придумали астрономію, але як же сталося, що не описали такого важливого астрономічного явища, через яке Місяць завжди утричі більший, якщо аскéр[4] боїться? Це питання безліч разів ставив собі Абдулрахман Шишко, поки сам-один посеред ночі й української пустки скнів у дубовому гайку, — якщо можна назвати гаєм сім дерев, а між ними ліщиновий кущ, — і шукав у собі сили, щоб перебігти якихось п’ятдесят метрів до ще одного такого ж, тільки трохи густішого, дубового гайка. Ноги витримали б, у них ще залишалися сили, хоч він уже третій день нічого не їв, та здавалося, що серце йому розірветься в грудях, якщо він вийде на відкриту галявину. Руси могли навалитися з будь-якого боку, шалені й люті, спраглі помсти за те, що наші чинили, відколи чотири місяці тому переступили кордон їхньої імперії. Не дай Боже знати всякий злочин, на який у нас здійнялася рука, але те, що ми спалили більше сотні сіл і розорили чотири міста, що заливали розплавлений свинець у горла людей, яких знаходили у землянках, що відрізали жінкам груди й пускали так бігти, поки не стечуть кров’ю, і що при тому трималися за животи від сміху, і що підпалювали монахам бороди й примушували їх пити власну сечу, і що все це робили найперше зі страху, а потім ще й таке чинили, про що нікому не можна сказати, навіть собі зізнатися, — того Абдулрахман Шишко перед самим собою зректися не міг, хоча власною рукою нікого не вбив і нічийого будинку не підпалив. Не тому, що був кращий за решту, а тому, що знав: військове щастя колись відвернеться, а землі руській нема кінця-краю.
Після першого ж бою, в якому ми менш ніж за півгодини порубали п’яний козачий загін і крізь сміх говорили, що перегарне дихання вмирущих зіпсувало нам абдест[5], ми чотири місяці не зустрічали ворожих військ. Селіму-паші це не подобалося, тож він сповільнював просування, ми ночували на одному місці по три ночі, а він знай повторював, що це недобре і що гіршим за вдвічі краще озброєного і значно численнішого ворога може бути тільки те, що ворога ніде немає. Якщо нема людей, які з тобою воюють, тоді проти тебе воюватимуть дерева, а коли й дерев не стає, тоді кожен житній колосок стає ворожим солдатом. А жита в Україні вже точно не бракує.
В якийсь момент ми почали сміятися за спиною в постарілого Селіма-паші. Найвизначніший герой в історії імперії, що доходив зі своїм військом до Шаму[6] й Багдада, перед яким тремтіли Відень і Пешта, який не програвав битв навіть тоді, коли зникала підтримка з усіх трьох боків, — а це ставалося все частіше, відколи молодий султан намірився, не маючи батькового розуму, доскочити його слави, — той Селім-паша ставав похмуріший та мовчазніший з кожним днем нашого заглиблення в землю руську. Здавалося, щокроку йому все дужче бракує повітря в легенях і сили в кінцівках, і він замикається в собі й зникає, мов та бурулька, що тане на стрісі і, перш ніж остаточно розтане, ламається, зривається і летить на землю.
Ми не знали, що з ним таке, ми палили і вбивали, плавили свинець у казанах для їжі й труїли душі, поки він стояв збоку й мовчав. Не казав нам, чи добре, чи зле чинимо. Згодом я думав, що він мусив нам сказати бодай щось, — мабуть, і Абдулрахману Шишку це спадало на думку, поки він чманів у тому своєму гайку, — пашу ж зненавидять, як пса, усі, хто переживе Україну, але що більше років минатиме, і що ближчим ставатиме день, коли солдати з волі Божої підуть з цього світу, — почнуть миритися з тінню Селіма-паші. Те, що він міг нам сказати, наші вуха однаково не почули б, а наші крихітні мізки нізащо не допетрали б: чому дуже нерозумним є розорювати землю руську швидше, ніж це властиво війні з її природи.
Ось що сказав би нам Селім-паша, якби ми спроможні були йому повірити: старий солдат, нащадок багатого й шанованого ізмірського роду, він не раз критикував тих, що в Стамбулі вигрівали зади на диванах і радили старому султану, в який бік йому краще повертати своє військо. А було це в ті часи, коли ще можна було рушити в якийсь бік, бо імперія трималась на піку сили, хоч і передчувався час занепаду, — тож і годилося відкраяти собі чужих земель, поки ще змога. Селім-паша був надміру гордовитий, кидався на людей, якщо ті посміхались йому й затягувалися димом, трощив кальяни, топтав подушки, хапав за бороди вельможних сановників, лаяв їх в очі, а султанове ім’я вимовляв так, ніби йшлося про останнього ефіопського раба-євнуха, без пошани в голосі й у словах.
5
Абдест — ритуальне омовіння в ісламі, обов’язкове перед молитвою, контактом з Кораном та іншими релігійними практиками.