І що мав на увазі брат R.C. Генрі Адамсон, коди обнадіяв нас:
Три Івани
Літній Іван — метафізична вершина річного циклу. «Новий рік» містиків і духовидців. У григоріанському календарі святкування дня Іоанна Продромоса (Предтечі) — 24 червня — практично збігається із світловим максимумом північної півкулі. Для всіх народів і племен з «циклічним» відчуттям часу цей календарний поріг означений символами добрих сподівань, надій на краще. «Малі отари» обраних тут солідарні з «великими отарами» етносів. Зокрема, ті ініціаційні ордени Заходу, що ведуть свій історичний відлік з хрестових походів, перебувають під особливим патронатом Святого Іоанна. Містичне «іоаннійство» оточене легендами й видатними спекуляціями. Як кожна символічна система, воно має декілька рівнів знакового заглиблення. Ближчі з них відомі кожному профанові (наприклад, «купальські» містерії з вогнищами й квітками папороті), глибші обігруються в інтелектуальних мистецьких творах (відразу згадується другий роман Умберто Еко), а найглибші — як личить священному — й досі перебувають в містичному обігу. Вичерпно зрозумілі вони лише обмеженому колу посвячених. На одному з глибших рівнів іоаннійська символіка раптом потроюється. За почорнілими від засмаги раменами пустельного пророка накреслюються ще дві постаті: Івана, автора Апокаліпси і таємничого азійського Пресвітера Іоанна, котрий, як і біблійний Мелхиседек, мав дві влади: царську і першосвященницьку. Три Івани. Три символічні кола, об'єднані одним ім'ям.
Такого не відбувається з жодним іншим священним номіном християнського пантеону. Скажімо, Святий Андрій Першозваний теж не обділений увагою містиків і окультних згромаджень, але його ім'я не має символічних тіней та відображень. Тільки Іван (Іоанн, Йоханан), немов Бурштинове королівство з романів Роджера Желязни, породжує ієрархію тезок і тез. Такий собі «тезаурус» більш або менш віддалених дзеркальних фантомів, серед яких і фантастичний «Діакон Іоанн» (намісник Пресвітера Іоанна у не менш фантастичному кавказькому містечку Пнапетцимі) і фантастична «папеса Іоанна».
Можливо це наслідок особливої маґії першого Івана — Хрестителя, наслідок символіки його продроматичної місії. Хреститель, як відомо, стоїть на кордоні двох заповітів — Старого і Нового. Він останній з плеяди полум'яних іудейських пророків, другий Ілія. Одночасно він перший християнський святий, родич і провозвісник Боголюдини. Він «означує» Боголюдину хрещенням — ритуалом, що має корені у найдавніших традиціях Сходу і цим перекреслює всі подальші спроби уявляти вчення Христа як щось утворене «з чистого аркуша».
Одночасно, Хреститель стоїть осторонь головної лінії євангельського сюжету. Його протистояння з Іродом відбувається у старосвітському каноні «пророка-опозиціонера», його проповідь переможена хтивим танцем Соломії, його відрубана голова незбагненним чином множиться і зберігається у десятках соборів. Всі ці «голови» — чудотворні, себто справжні. Цей парадокс не є таким безглуздим, як здається на перший погляд. Одному із середньовічних містиків ввижалося, що «іоаннійський» сюжет (танець юної царівни + обезголовлення пророка) у багатовимірному Всесвіті повторюється безкінечно, з кармічною впертістю. Як наріжний епізод метаісторії. Містик прокляв мистецтво.
Стилістично Іван Хреститель відроджується в Івані Богослові. Коли я читаю Апокаліпсу, мене не полишає відчуття, що її писав йорданський пустельник. Інше відродження — емблематичне — відбувається у XII столітті, коли до папи Олександра Третього прибувають амбасадори Пресвітера Іоанна, володаря неозорих рівнин і пустель Степової Азії, волхвоцаря. Пустельник знов обіцяє вийти на береги Йордану, але вже не з малим загоном учнів-хрестителів, але з найпотужнішою армією Сходу. Захід відповідає мовчанням. Мусульмани відновлюють свою владу над Святою Землею. Історики створюють версію про монголів-християн, яким ледве не вдалося захопити Єрусалим. Що з цього всього правда? Ми не знаємо… Десь у паралельному світі знов сутеніє над водами Парайордану. Цариця Параєзавель посилає дочку танцювати перед царем. Агнець і Азія завмирають в очікуванні.