Пам’ять реагувала на картинки, висмикувала з забутих поличок вражень давні спогади. Отут, на цій вулиці, де тепер повіває теплий вітер із близьких уже гір, проходили першотравневі демонстрації, діти несли паперові квіти на патичках, за які їм поставили п’ятірки на уроках праці. Отим провулком бігали влітку до Бистриці, засмагали на її кам’янистому березі, плюскалися в її неглибокій воді. А за тими он вікнами жила однокласниця. Зайшли до неї колись після школи, і ця дівчинка – тепер уже без імені й прізвища, з розмитою туманною зовнішністю – попросила Ірину зачекати хвилинку; не припиняючи жвавої розповіді, витягла буханець із хлібнички, пачку масла з холодильника, відкраяла собі кусень житнього хліба, відколупнула тим самим великим ножем замерзлого масла й заходилася готувати бутерброд. Масло погано намащувалося, дівчинка сяк-так розтовкла його грудками на поверхні свіжого хліба… І кинула канапку у відро на сміття, накривши згори зіжмаканою газетою. Приголомшеній Ірині пояснила: мама сваритиме, як побачить, що нічого не їла, а тепер їжі поменшало – значить, їла. В Ірининому розумінні це був страшний вчинок – викинути хліб на смітник. Краще б, думала вона, той хліб пташкам віддати або собаці коло брами. Брехня, на яку так легко і, звичайно ж, не вперше йшла однокласниця, рано чи пізно мала розкритися, але дівчинка цим не журилася. Та й логіки в її діях не було аніякої. Нащо так старанно намазувати масло на хліб, коли бутерброд однаково викинеш? І чи могла газета сховати сліди злочину? І як після того дивитися мамі у вічі? Ірина згадала все до дрібниць, навіть те, як ковтнула тоді голодну слину, почувши запах хліба з маслом… Їй було дев’ять років, той випадок засів у пам’яті надовго. Як щойно з’ясувалося, назавжди.
Свій балкон вона впізнала не відразу, але це був він. І бильця ті самі. З будинків навпроти вцілів тільки один, у ньому була колись молочна крамниця. Огрядна жінка в білому халаті й білих нарукавниках наливала молоко з великих алюмінієвих бідонів, вправно орудуючи літровим ополоником із довгою ручкою. Сметану вона набирала меншим і з меншого бідона, а густі патьоки її витирала зі скляних слоїків чистою марлею. Ополоник клала в глибоку тарілку, в густу сметанову калюжу. Стискаючи в долоні три карбованці, маленька Ірина ходила сюди по молоко з полив’яним бідончиком зеленого кольору, він мав дерев’яну ручку й оббиту кришку. Смачний молочний дух стояв у крамниці, такого вона більше ніде й ніколи не чула. Цей згаданий запах висмикнув із минулого картинку: мальовані фігурні рамки на стінах, у кожній – двовірш російською мовою:
Інші настінні написи на пам’ять не спадали. Вона не раз перечитувала ці рядочки, коли стояла в черзі, подумки повторюючи, щоб не збитися: «Молоко, півлітра сметани, двісті грамів масла…»
Від рук продавчині годі було відвести погляду. Великим ножем вона збирала рясні сліди жовтого масла, яке щойно закінчилося на прямокутній таці. На вільному місці розпаковувала нову пачку, обережно витрусивши її з картонної коробки, наче пісочну пасочку, а тоді розгортала вощений папір. За цим дійством не набридало стежити ніколи, Ірина знала наперед, що буде далі. Напіврозталі залишки (не пропадати ж маслу) ощадлива господиня молочного королівства розмазувала ножем по боках нового гігантського шматка завбільшки з телевізор «Весна». А тоді кількома вправними рухами вирізувала з нього перший жовтуватий брусок і вихоплювала його на клаптик хрусткого паперу. Того пергаменту вистачало тільки кільком покупцям, а далі масло загортали в сірий цупкий папір, що швидко всотував жир і брався плямами. Спекотного дня треба було поспішати додому, ніде не затримуючись… Оце так відкриття: маленька Ірина мріяла продавати масло, сметану і молоко, ось ким вона хотіла стати, але забула про це.
Будинок її дитинства мав два виходи – на подвір’я і на цю вулицю. Там, де була, як казали дорослі, «парадна брама», тепер улаштували крамницю. Ірина навіть не завважила, яку саме. Зайшла в сусідню браму – там панувала занедбаність і пахло старим деревом, – пройшла коридором і опинилася у дворику.