Поки Галя говорила з людьми, поки обходила церкву з фотоапаратом у руках, Іван, відкинувшись на сидінні, спав. Він умів засинати будь-де і відновлювати сили за півгодини. Коли розплющив очі, внизу, біля церкви, отець Михайло говорив щось у камеру: невідь-звідки взялися телевізійники, вони кивали головами, приступивши до нього зі своїми мікрофонами.
Священикові було не до яблука, Галя його так і не показала.
…За вікном – змазаний строкатий малюнок придорожніх дерев і кущів, миготлива імпресіоністична смуга. У машині затишно, наче в хатці. Босі ноги – на капцях, яблуко – на колінах, сонце бавиться з ним, пестить теплими полисками, торкається пальців рук.
– Справді роботи Пінзеля їдуть до Лувру?
Запитання вириває Галю з млосної задуми. Іван пояснює: його найбільше здивувало, що до Парижа поїдуть навіть старі пошкоджені скульптури – без рук чи навіть без лиця…
– Звісно, поїдуть. У листопаді відкриють виставку.
– А що означають ті малюнки?
– Які саме?
– На плечі і той, що в яблуці. Вони що, однакові?
Галя лише кивнула, озвалася сонним голосом:
– Ніби автограф. Авторський знак.
Їй не хотілося більше про це говорити, принаймні сьогодні.
Свого часу яблуко вже побувало в руках експертів, вона вже чула: «Це не Пінзель». Тому й головному знавцю й рятівникові багатьох робіт скульптора – Борисові Григоровичу Возницькому – його не показала. Не склалося. А далі питання зникло само собою, бо яблуко втратило колишню силу, обдарувавши кожного за принципом «одна мрія в одні руки», струмок його щедрот усох, можливості вичерпалися – і яблуко сховали в Магдиній коморі на віллі «Зубрівка».
Розчарування від слів співрозмовниці не було. Навпаки. Як вона розгледіла те, чого ніхто не помічав дотепер? Ті всі нерівності й опуклості, що склалися в автопортрет майстра? Для цього треба було впіймати сонячне світло під певним кутом і чи не в певному місці, рознявши половинки яблука під самим Бучачем, де скульптор жив від середини сорокових до початку шістдесятих років вісімнадцятого століття…
Це відкриття таке ж невідворотне, як обіцяний землетрус у Рукомиші.
2. Ірина. Хто не вміє тримати язика за зубами?
Перевірила своє спостереження, наче дослід провела. От, мовляв, іду тепер на зустріч із дівчатами. Тою самою дорогою, що й до музею, на якій переважно все й трапляється. Тими ж вулицями. Щоправда, не до самої Митної площі,[6] де музей Пінзеля. Перед Бернардинським костелом повертаю ліворуч. І що я бачу? А нічого. Нічого не відбувається. Звичайні перехожі довкола.
Де ж ті пінзелівські типажі? Де ті химерні подорожани?… Немає. Заклопотані сучасники поспішають хто куди. Хаотичний мурашник великого міста. Емоції ховаються за масками байдужості; лише коли-не-коли зблисне живий погляд – усміхом або глибинним смутком. Але ніщо не викликає ошелешення, як тоді, коли нетутешній подорожній трапляється назустріч, заблукавши у часі.
Пінзель розставляє своїх посланців тільки на шляху до себе. Ірина в цьому переконувалася не раз.
Глянула на годинник – іще є час. І пішла-таки на Митну. В музеї Пінзеля її вже впізнавали, вона переступала поріг і опинялася у вісімнадцятому столітті. Біля Самсона й Авраама, біля ангелів та Богоматері зі сльозою на щоці; на неї чекали музейні скульптури, застиглі у своїх гіпертрофованих позах, у пристрасному, екзальтованому пориві, а також добре знайомі постаті святих і грішників. Тепер основну частину робіт уже забрали на реставрацію й поспіхом готували до показу в Луврі. Газети писали про унікальність дерев’яних скульптур основоположника нової барокової експресивної пластики, про те, що нічого подібного до неї в Європі нема…
То чи спрацює нині теорія невипадкових зустрічей?
Ірина завжди іронічно ставилася до можливостей «яблука Пінзеля» і не надто цікавилася роботами майстра, який творив понад два з половиною століття тому, а тут саме від нього запалилася новою ідеєю і працювала тепер над новою колекцією одягу з робочою назвою – хто б сказав їй про це ще рік тому! – «Пінзель».
Майже всіх учасників майбутнього показу, тих, хто згодом виходитиме на подіум, Ірина побачила на вулиці. Дорогою до Пінзеля. Не раз ішла вона до музею барокової скульптури, навмисно подовжуючи й заплутуючи маршрут, бо вже знала: зараз почнеться… Шукала можливості затриматися, підгледіти і підслухати. Міські барви проступали чіткіше, форми робилися опукліші, обличчя наближалися так, що можна було розгледіти кожну рисочку.