— Звідки ти все знаєш? — Ліка дивується все більше. — Може, ти знаєш, хто буде наступною парою?
— Знаю. Ти і я.
— Це смішно.
Пляшка зупиняється.
— Справді, — Ліка зводить очі. — Як ми з тобою будемо цілуватись?
— Жартома. У нас із орієнтацією все гаразд.
Мар’ян розливає всім вино. Він стурбовано дивиться на Сабрину, яка сидить мовчки, хоч вже не така пригнічена.
— З тобою все гаразд?
— Так.
Він торкається її холодних пальців.
— Я згадала анекдот, — сміється Ліка. — Ой, про Колобка, смішний! Купався Колобок, купався, потім вийшов з води і каже: «От, дідько, голову забув помити!»
В купе розлягається регіт. Це чудово, коли є над чим посміятись. Тоді панує сміх, а таємниці мовчать.
4
До Івано-Франківська поїзд прибув затемна. До цього часу запаси провіанту, що були в сумці Ліки, було знищено, з чого вона неабияк тішиться.
— Хоч не буду надриватися. Терпіти не можу носити тягарі.
— Атлета з тебе не вийде, — Віка презирливо мружиться.
— А я й не прагну. І нема чого тобі, дорогенька, встрявати в нашу розмову.
— А тут, окрім тебе, ніхто й не розмовляє.
— Не до тебе дзвонять.
— За собою наглядай, а до мене тобі — зась.
— Це найкраща новина, яку я тільки могла почути.
— Досить, — роздратовано поводить плечима Мар’ян. — Завели, як на базарі. Ти, Віко, не лізь не в свої справи, Ліка тебе не зачіпає.
— Ще б пак! — Рита злостиво посміхається. — Де б тобі помовчати, Мареку! Ви ж тепер такі друзі!
— Уяви собі.
— Набридло. — Катя важко підводиться. — Скільки можна сидіти на цьому вокзалі?! Де Орест Іванович? Він думає щось чи ні? Де ми будемо ночувати?
— Він поїхав у готель, домовлятися, — Сабрина не дивиться на Катю. — Власне, ще й півгодини не минуло.
— Ми маємо десь повечеряти!
— Даремно ти турбуєшся.
— Що ти цим хочеш сказати? — Катин голос підноситься до стелі.
— Тільки те, що сказала.
— Повія!
Міцний ляпас кидає Катю в крісло, з якого вона щойно підвелася. Ніхто не завважив, як це сталося, але Сабрина якимось чином опинилась біля Каті. Ляпас прозвучав, як постріл. Другий теж не забарився, Катя тонко заверещала.
— Так тобі й треба. — Мар’ян бере Сабрину за руку. — А почую щось подібне ще — то доведеться тобі скуштувати і моїх ляпасів. Заради цього я порушу своє правило — не бити жінок.
— Ти!… — Катя цілковито втратила гальма. — Ти і ця…
— Закрий пельку, смердючий мішок сала, — підскакує до Каті Віка. — Як ти вже набридла всім! Ідіотка чортова, заткнися зараз же. Вибач, Сабрино. У Каті дурний язик. Ніхто з нас так про тебе не думає.
— Мені, загалом, все одно.
— А я гадаю, що ні. Тому вибач.
У великому залі чекання порожньо. Семеро сидять в кутку, мертве світло великих круглих світильників стирає з їхніх облич кольори. Наталка нажахано дивиться на супутників. Вона вже бачила ці бліді безкровні обличчя з темними колами під очима.
— Чого ти? — Мар’ян заглядає їй в очі. — Тобі зле, мала?
— Так, трохи, — Наталка стискає пальці. — Я, мабуть, втомилася. І пити хочеться.
— Зараз, чекай.
Мар’ян поквапом іде до буфету і повертається з пакетом яблучного соку. В другій руці в нього кілька пластикових стаканчиків.
— Хто ще буде пити?
Пити хочуть усі, окрім Каті. Вона сидить оддалік, похмуро споглядаючи свої черевики. Її розпирає лють. Ніхто ніколи не цінував того, що вона така розумна, обачна і правильна.
Ніхто ніколи не цікавився її твердим життєвим кредо: ніякого бруду, ніяких відхилень, життя має бути чистим і прямим, як стріла. Щоб можна було чесно дивитися людям в очі. Катя зневажає цю брудну повію Сабрину, хтозна, які там в неї хвороби. І ця дівка посміла торкнутися її! Лють переповнює Катю.
Вона роздратовано дивиться, як Мар’ян частує соком Ліку і Наталку, а Віка і Рита щось говорять Сабрині — і кожна тримає в руках одноразовий стаканчик із соком. Катя ненавидить їх усіх. Мар’ян не такий, як інші. В нього теж тверді принципи, але чому він так захищає повію? Катя до крові прикушує губу. Він має частувати соком тільки її, Катю, а більше нікого. Як він не розуміє, що всі вони — хвойди, брудні й розпусні?
— Я знайшов місця в готелі, — Орест Іванович надзвичайно задоволений. — Щоправда, там не дуже шикарно, але ніч перебути зможемо.
— То йдемо, — підводиться Мар’ян. — Дозволь, я допоможу.
Він бере Наталчину сумку і йде на вихід. Бліде світло проводжає їх до дверей.
Не дуже шикарно — це безсоромне перебільшення, коли йдеться про готель, в якому вони опинилися. Вони стоять в неймовірно старому й обшарпаному холі, за стійкою мав би сидіти адміністратор, але там порожньо. Брудні подерті завіси вкриті товстим шаром пилу, у вазонах, мабуть, колись жили квіти, а тепер там тільки потріскана земля, з якої стирчать сухі прутики.