— Так, це не «Хілтон», — Ліка роззирається навкруги. — Мабуть, прибиральниця оголосила страйк одразу по першій світовій війні, бо відтоді тут ніхто не мив підлогу.
— Так, я розумію, але ніде більше немає місць, — Орест почувається винним.
— Буває набагато гірше, — Сабрина ставить портплед і сумку на крісло.
— Ти гадаєш? — Рита звертає до неї своє веснянкувате обличчя. — Наприклад, де?
— У теплотрасі. Або на чужому горищі. Або взимку просто неба.
— Ну, якщо порівнювати так…
За кілька хвилин вони отримали ключі від номерів, припасовані до величезних дерев’яних груш. Номери виявились такими ж брудними, як і все інше.
— Якщо тут немає душової, хоч одненької на весь готель, я закричу, — Ліка приречено дивиться на брудні шпалери. — Ти зазирни під ліжко, стільки пилу я ніколи не бачила. Тут нема де ногою стати.
— А білизна чиста, — Наталка налаштована майже весело. — Щойно з пральні. Сабрино, ти куди?
— Шукати віника й ганчірку. Я в такому бруді спати не хочу. А ви хто-небудь підіть пошукайте душову. Влаштуємо санобробку. І в себе, і в хлопців.
— Це ти добре придумала, — Ліка веселішає. — До ночі ще далеко, встигнемо.
— Давно б так, — стара адміністраторка протискується в комірчину. — Ось, бери. Тут відро, ганчірки, все як слід. Потім поставиш на місце, не забудь. А душову я вам відімкну, якщо такі справи.
Вечеряють вони вже близько півночі. Чисто вимита підлога волого блищить, полірований старий стіл хизується своєю поверхнею. У дівчат мокре волосся і чудовий настрій.
— Хлопці, ви нас так розбестите шампанським, що ми нічого іншого пити не схочемо. — Ліка аж світиться від задоволення. — Гратимемо в пляшечку?
— А тобі сподобалось цілуватися з Наталкою? — весело шкіриться Мар’ян.
— Ні, але може випасти з тобою. Я живу надією.
— То нема чого покладатися на сліпий випадок, — Мар’ян ховає збентеження. — Ходи, я тебе поцілую.
— Так нецікаво, — сміється Ліка. — Ні, я так не згодна.
— Як знаєш, — Мар’ян знизує плечима. — Але я запропонував.
— Звідки ти, Мареку? — Сабрина дивиться, як витанцьовує світло в розкішному чубі Мар’яна. — Ти ж не запорізький?
— Ні. Я з Мочара, є таке село під Самбором.
— Розказуй, — Ліка вмощується на ліжку, підібгавши під себе довгі стрункі ноги.
— Тут нема чого слухати. Я виріс в Мочарі, глухе село, трохи не хутір. У мене є сестра, Дарка. Ото раз була вона в Самборі, то познайомилася з хлопцем — був там у відрядженні. Оце вам так: сьогодні познайомилась, а через тиждень йому їхати. Він забрав Дарку, розписалися в сільраді — і повіз він її. Сам із Запоріжжя, то туди й повіз. А я лишився. Дарці тоді було дев’ятнадцять, а мені — десять. Мати плакала, не хотіла пустити, а мусила. Тож сестра поїхала, а ми лишились. Тут тобі нове лихо: помирає мати. Батько ото пив, гуляв — і вклав її до могили. Мені було тоді чотирнадцять. Вісім класів скінчив, а далі де вчитись? Поїхав до Самбора, там батьків брат, стрий Іван. То він мені каже: «Нема чого штани протирати в школі. Йди до технікуму, там і атестат, і фах». То взяли мене до медучилища, без вступних іспитів, оскільки сирота. З нього забрали до армії — працював у госпіталі. Велося мені непогано, та поки служив ото — помер батько, стрий теж помер. Нема куди вертатися. В Мочарі хата, а робити там що? Спиватися, як батько? А в Самборі стрийна не довго вдовувала, пустила приймака, то хто я їй — чужа чужина. Аж тут пише мені Дарка: приїжджай, Мареку, треба нам одне до одного горнутися, тільки й рідної душі. Прислала грошей, ото я й приїхав. Спочатку погано велося: таке місто — галас, купа людей, дихнути нема як, сморід. Потім звик. У шуряка майстерня власна, тесля він. Ну й мене взяв до себе. А минув рік, Дарка й каже: гайда вчитися, Мареку, бо дурням ніде дороги нема. Я туди-сюди озирнувсь — університет є, а знань у мене обмаль. Отак і потрапив на філфак, через дискримінацію — хлопців беруть охоче, а я до того ж мову добре знаю. Та не шкодую. Багато на що очі відкрились, хоч і важка наука.
— Ну, Мареку, це нецікаво, — Ліка примхливо пирхає. — Щось ти недоговорюєш. А де історія кохання? Розказуй, Мареку.
— Я не хочу про це говорити. Зараз час спати. Вже страшенно пізно.
— Так. — Орест підводиться. — Маєте рацію. Вже глупа ніч, час спати. Дівчатка, було дуже приємно. Ходімо, Мареку. Всім добраніч.