9
Село Дубці сховалось у глибокій долині. Смереки й клени, якісь кущі, густа висока трава — і кілька десятків хаток, характерних для цієї місцевості. Дерев’яні, вкриті подекуди шифером, подекуди — бляхою, з різьбленими стовпцями, одвірками, з невеликими віконцями, ці хатки наче виринули з минулого, почорнілі від часу, деякі вже похилились, ось-ось упадуть.
— Це ж треба! — Ліка здивовано озирається. — От ніколи б не подумала, що така старовина десь збереглася!
— Нічого особливого, — Мар’ян байдужий. — У Мочарі майже так само. Але там принаймні електрика є і радіо.
— А тут хіба нема? — Аліна теж здивована.
— Ні. Бачиш, ніде не видно ні стовпів, ні дроту.
Вони спускаються в долину. Стоїть тиша, густа й зловісна.
Що ближче вони підходять до села, то тихіше стає навколо.
Здається, навіть вітер вважає за краще облітати долину десятою дорогою.
— Дивно, — Мар’ян задумливо гризе травинку.
— Що дивного, Мареку? — Аліна роззирається довкола. — Тиша яка!
— Оце й дивно. Когутів не чути, пси не гавкають, худоби наче й немає. Мабуть, не будемо ходити поодинці. Ліка з Наталкою, а я — з Аліною, парами. Хтозна, що тут таке. Наталко, ти як?
— Згодна.
— Тоді ви — праворуч, ми — ліворуч, йдемо до садиб.
Швиденько залагоджуємо наші справи — і назад. І щоб за кілька днів від нас отут тільки дим та нитка. Надто моторошно, хай йому трясця!
— Так не буде, — Наталка прислухається. — Але в нас немає вибору. Ходімо, Ліко.
Вони йдуть на той кінець села, де темніють хрести цвинтаря.
Навіть здалеку видно якісь руїни.
— Було б нам туди піти, — Аліна дратується. — Я б воліла оглянути ті руїни.
— Нема чого перейматися. Сходимо потім, оглядай на здоров’я, — Мар’ян бере дівчину за руку. — Ходімо. Треба з чогось починати. Що там Наталка нам пророкувала?
— Вона така дивна. Знаєш, я іноді її боюсь. Мені здається, що вона знає щось таке, чого ми не знаємо, а мусимо. Але вона мовчить, скільки я не питала. Тільки світить очиськами та шепоче: ще не час. А коли тоді — час?
— Думаю, ми дізнаємося. Треба трохи почекати.
— Аби не запізно, — Аліна дивиться Мар’янові в очі. — Здається мені, що втрапили ми сюди, як мухи в павутину.
— Що ти маєш на увазі?
— Тут діялось щось страшне — давно. І воно ще тут. Я не знаю, що воно. Точніше, я можу тільки здогадуватись, але… я сама собі не вірю. Просто іншого пояснення немає. Я і так, і так повертала справу — ні, нема ще якогось пояснення, але ж того не може бути!
Мар’ян відчуває, що дівчина говорить більше для себе, ніж для нього. Власне, йому теж незатишно тут, хоча він і виріс майже в такому самому місці. Але він не розуміє, про що каже Аліна. Чоловічий розум не такий гнучкий, щоб зрозуміти очевидне.
Вони підходять до крайньої садиби. Це посіріла, поросла мохом хатина. Її маленькі вікна темні й непривітні.
— Агов, чи є хто?!
Голос Мар’яна розбивається об тишу. Аліна роззирається довкола. Двір поріс звичайною собі лободою, невеличкий зруб — криничка. Якийсь хлівець, вкритий почорнілими дошками. Двері хлівця геть зірвані, валяються в бур’яні.
— Не кричи. Мабуть, тут нікого нема, — Аліні страшно в цій пустці. — Ходімо далі.
— Ні, Алінко, загляньмо, що там? — Мар’янові страшенно цікаво. — Може, є якесь старовинне начиння, якщо візьмемо, нікому з того не буде нічого поганого, адже тут порожньо, пропаде — і все. Подивимось?
— Гаразд. Але я боюсь. Може, господарів просто немає вдома.
— Оце вже ні. Дивись, навіть до криниці стежки немає. Бур’ян стоїть незайманий, неприм’ятий. Ходімо.
Мар’ян впевненою рукою штовхає двері. Вони зловісно риплять, повертаючись у іржавих завісах, в обличчя дослідників віє смородом.
— Таке враження, що тут щось здохло, — Аліна гидливо морщить ніс. — О, скільки тут павутиння! Мареку, я не хочу туди. Будь ласка, ходімо звідси!
Мар’ян завважив благально стиснуті тонкі руки, зляканий погляд сірих очей — і зачинив двері.
— Як скажеш, — він обіймає Аліну за плечі. — Я зроблю так, як ти скажеш.
Вони йдуть далі і не бачать, як услід їм дивиться притиснуте до вікна обличчя — бліде, зморшкувате, з палаючими червоними очима. Ті очі палають жадобою і зненавистю.
Ліка з Наталкою попростували туди, де виднілись руїни якоїсь кам’яниці явно культового призначення. Ліка безтурботно плете вінок із величезних ромашок, невеличкий шкіряний рюкзак за її спиною видзвонює — Ліка причепила до нього срібного дзвоника — «задля стильності», як вона пояснила.
— Мене можна буде знайти, якщо я загублюсь, — Ліка сміється, блискаючи міцними зубами. — Отак розшукує козу моя бабуся — та, що живе в Біленькому.