Тепер високий голос дзвінка — єдиний звук, що порушує тишу. Наталка пильно вдивляється в руїни. Їй хочеться підійти і детальніше все оглянути, але її тривожить тиша, що залягла навколо. Їй цікаво і водночас моторошно. Тому вона наддає ходи.
— Ліко, не відставай.
— Нема куди поспішати. Ще тільки дванадцята година, стемніє нескоро, — Ліка наділа на голову вінок і тепер схожа на мавку. — Дивись, Наталко, що то таке?
— Може, каплиця, може, церковиця, хтозна. Потім подивимось.
— Гаразд. Власне, ми майже прийшли.
Вони і справді майже прийшли. Обминувши цвинтар, вони наблизилися до крайнього двору. Хата під шифером, біля хати — вицвілі лавиця і зруб колодязя, колись фарбовані в синій колір. Бур’яну не видно, хтось його ретельно повиполював. — Є тут хтось? — Ліка весело спинається навшпиньки. — Господарі!
За дверима щось шарудить, по тому дзенькнула клямка і надвір вийшла жінка. Вона висока й не дуже стара, вбрання її з темного сатину — спідниця, кофтина, хустка — поцяцьковане дрібними квіточками.
— Хто це тут?…
Вона підвела голову, і на дівчат глянули байдужі карі очі. Жінка вийшла з темної хати, отож сонце трохи засліпило її, але за хвилину вона здивовано розглядає дівчат. Вона втупилася поглядом в Ліку, що стоїть, облита сонцем і золотистою смагою, у ромашковому вінку, гарна, як мавка. Обличчя жінки кам’яніє зі страху.
— Хто ви такі? Як ви сюди потрапили?!
— Ми — студенти, приїхали на практику — збирати місцевий фольклор. Казки, легенди, пісні тощо. — Ліка дістає з рюкзака пляшку мінералки. — Пити хочеться — просто порятунку нема. Будеш?
Наталка хитає головою. Вона не хоче пити. Вона прислухається до чогось, чутного лише їй. Ліка відкорковує пляшку і починає пити — навхильці. Кілька крапель пролилися на землю. Ліка п’є і не бачить, що там, де впали краплі води, земля починає парувати. Ліка не бачить, та бачить Наталка. І бачить жінка, що вийшла з хати.
— Вам не можна тут бути, — голос жінки глухий і безбарвний. — Тікайте звідси, доки живі. Чуєте мене? Тікайте, негайно.
— Так нецікаво! — Ліка пакує пляшку назад до рюкзака. — Поговорімо трохи. Ми можемо заплатити вам, якщо розповісте нам якусь місцеву казочку. Як вас звати?
— Докія Петрівна, прізвище моє — Іваньо, — жінка озирається навсібіч, потім, вочевидь щось вирішивши, киває на лавицю. — Сідайте, дівчата.
— Дякуємо, — Ліка вмощується на лавиці, як господиня, Наталка сідає поряд. — То скільки вам заплатити?
— Ніц не треба. Що я робитиму з вашими грошима? Життя собі я на них не куплю…
— Ой, що ви таке кажете? — Ліка здивовано зводить брови. — Вам ще рано помирати.
— Ніхто не знає часу своєї смерті, окрім тих, що Знають.
— О, це достоту філософія! Пиши, Наталко.
— Їй не треба, — Докія Петрівна сумовито хитає головою. — Вона з тих, що Знають.
— То розкажіть нам щось просто так. Скажіть, що тут таке?… І ви ж, мабуть, знаєте пансіонат «Шовкова косиця»? Чому його закрито?
— Я не можу вам сказати, — жінка злякано озирається. — Не питайте мене про це. Тут ніхто вам не скаже.
— Якщо ви так боїтеся, чому не поїдете звідси?
— Я не можу. Якщо я помру деінде, а не тут, хто подбає про мене? Та я й не можу поїхати. Ніхто з нас не може.
— А багато людей тут? — Ліка зацікавлено озирається. — Щоб ми дарма не ходили.
— На лівий куток не йдіть. Там… там… не йдіть і все.
— А що там, небезпечно?
— Так.
— Наталко, а там же Мар’ян з Аліною! — Ліка підхопилась. — Швидше, треба їх знайти!
— Ой, біда! — Докія Петрівна обхопила голову руками. — Не ходіть туди, бо нема їх уже. Не знайдете… Вони самі вас тепер знайдуть. Ой, лишенько! Що то тепер діяти? Видить Бог, я не хотіла того…
— Що, що там таке? — Ліка нестямиться з жаху. — Негайно кажіть!
— Справді, що тут діється? Чого це ви голосите?
Вони повільно озираються. У дворі стоїть Мар’ян, поряд з ним — Аліна, живі-живісінькі. Аліна здивовано дивиться на портативну божевільню.
— Ну й люди тут! — Мар’ян спльовує в траву презирство й лють. — Позаростали бур’янами, поховались, як щури, не виходять, скільки не клич. Добридень, ґаздине, як ся маєте?
— Живі… вони живі, — жінка молитовно склала руки. — Та як ви там тільки ходили?
— А що там ходити… Пустка. — Аліна сідає в траву. — Добре, що вас надибали. Тут що, нікого нема живих — окрім вас?
— Так, дітки, нема нікого… живих.
— Досить, — Ліка рішуче підводиться. — Що ви тут розвели: живі — неживі, то є там хто чи нема? Яка трясця тут діється?