— Це якщо вона нам скаже, — Аліна похмуро позирає на залиту сонцем долину. — Навіть котів тут немає, то хіба це добре місце?
— А до чого тут коти? — Мар’ян готовий верзти будь-що, аби тільки Аліна говорила до нього, а не мовчала похмуро, думаючи про щось, вочевидь, неприємне. — Як їхня відсутність впливає на місце?
— Не знаю… — Аліна все ще похмура. — Але я помітила: коти не люблять непевних місць, не живуть там, тікають.
— Непевних?
— Таких, що про них подейкують, що там нечиста сила абощо, — Аліна сама не вірить, що каже таке. — Все це, звісно, забобони, та все одно якесь раціональне зерно в цьому є. А тут із часу нашого приїзду я жодного кота не бачила.
— Не може того бути, щоб котів не було, то такі, що є скрізь. Просто ми уваги не звертали.
— Я звертала, — Аліна вперто хилить своє. — Немає.
— Як зустріну, вловлю тобі, — сміється Мар’ян.
— Якщо знайдеш і зможеш упіймати — зроби це, Мареку, — Аліна перша ступає в долину. — Та гадаю, що тут ти його не знайдеш.
Далі йдуть мовчки. Наталка напружено думає, шукаючи відповідь, і раптом починає розуміти. Якщо відкинути одного, то їх семеро. А якщо додати одного — дев’ятеро. Сімка й дев’ятка, знак земного і вічного життя. І вибір тільки такий. Або хтось залишиться тут, у цих горах — і тоді все лишиться без змін, або хтось додасться до їхнього гурту, і тоді все скінчиться для цього краю, вони зроблять те, задля чого прийшли сюди.
— Золтан. Нехай це буде Золтан.
Наталка шепоче його ім’я. Вона знає, що він має її чути. Якщо доведеться комусь лишитись, вона готова лишитися тут, поряд із ним. Вона вже не належить сама собі. Або ж нехай Золтан іде з нею. Світ не буде вже цілим — без нього…
— Що ти там про якогось Золтана шепочеш, мала? — Мар’ян іноді такий тактовний, як слон на виставці богемського кришталю. — Чи не той Золтан, про якого нам розповідала тутешня бабця?
Наталка промовчала. Їй нема чого сказати друзям, бо те, що вона має сказати, таке неймовірне і страшне, що їй не повірять. Поки що — не повірять.
— Моторошно тут, — Ліка нервово смикає за дзвіночок на своєму рюкзаку. — Не будемо ніде тинятися, ходімо одразу до її хати.
— Ходімо, — Аліна вдивляється у вікна скособочених сірих хаток. — Аби швидше.
Хата, де вони ще вчора зустріли Докію Петрівну, зачинена.
Ліка марно грюкає у двері — ніхто не відчиняє.
— Куди вона могла подітися? — Мар’ян зазирає у тьмяне віконце. — Нікого немає, Ліко, не стукай, розбудиш тишу.
— Може, до крамниці пішла? — Ліка сідає на ґанок. — То почекаємо її.
— Ти тут бачиш крамницю? — Аліна зазирає в колодязь, з якого йде важкий сморід. — Цікаво, що це там так смердить? Невже вона пила звідти воду? Таж і води, здається, там немає… Де ж вона брала воду?
— Магазин може бути деінде, — Ліка не хоче здавати позиції.
— Десь же вона має купувати одяг, харчі. А вода десь тут є — річка, чи копанка, чи потічок. Аліно, та закрий той клятий колодязь, бо я зараз сконаю від смороду!
— Хтозна, де вона поділася. Може, справді, десь поїхала скупитися абощо. — Мар’ян присів на ґанок поряд із Лікою. — Хіба таки почекаємо її? Власне, ми все одно маємо відпочити, бо ще ж назад іти. Я волію попустити віжки тут, ніж десь на дорозі посеред лісу.
Наталка мовчить. Ніхто не завважив того, що вона не бере участі в розмові, а прислухається до чогось. І що довше слухає тишу, то тривожніше їй стає.
— Дивіться, ключ! — Ліка раптом витягає з-під сходинки великого ключа. — Це ж треба, старовинний! Цікаво, що він відчиняє?
— Цікаво інше — як ти його знайшла? — Мар’ян бере в неї з рук ключа. — Де ти його взяла?
— Не знаю… Ногою намацала. Отак сиділа собі, потім ноги підібгала — під сходинкою онде щілина, чую — щось там є, я рукою сягнула й дістала, ледве виколупала, він аж у землю вріс. Давно лежить.
— Схоже на те, — Мар’ян оббиває з ключа іржу та ґрунт. — Замок, що його має відмикати цей ключ, повинен бути величезним і важити кілограмів десять, не менше.
— Що може замикати такий замок?
— Колись такі замки чіпляли до склепів, замкових брам, підземель тощо. Вже ж не до дверей колиби припасовувати такого замка!
— Гадаєш, ми можемо забрати цього ключа з собою? — Ліка вже уявила, як додасть знахідку до інших своїх трофеїв. — Чи треба тітки спитати?
— Думаю, вона й сама не знає, що він там лежав. Але нести цю залізяку будеш сама, — Мар’ян відкорковує пляшку з мінералкою. — Отож, дівчатка, перекусимо — і гайда назад.
Здається мені, нам треба забиратися звідси, доки всі цілі та здорові.