— Атож, — Ліка ховає ключа в рюкзак. — Я навіть не втомилася, тому пропоную негайно повертатися, пакувати речі — і ще до смерку будемо на шосе, а там вже хтось нас підбере.
— Приєднуюсь, — відгукується Аліна. — Все одно нема чого тут ловити.
Наталка мовчить. Вона розуміє, що має сказати їм правду, та їй не стає снаги затьмарити цей сонячний день страшними і незрозумілими до кінця навіть їй самій одкровеннями. Але вона знає: вони там, де мають бути, і доки не справдиться те, що має бути, жоден з них не покине цього місця.
— А тут двері не зачинені! — невгамовна Ліка сильніше пхнула двері, ті прочинилися, відкривши нутрощі хати, і на них війнуло вогкістю, як із льоху. — Як вона може тут жити? Вогко і смердить чимось… Ой! крові хоч небагато, але досить, аби поплямувати її кофтину. Хустка впала, сиві коси заплуталися, очі широко відкриті та сповнені жаху. Навіть смерть не змогла стерти відбиток страху, який в останні хвилини терзав жінку.
— Що це? Що ж це таке?! — Ліка спіткнулась і мало не впала зі сходів, та Аліна й Мар’ян вчасно підхопили її. — Як це?…
Вони мовчки нажахано дивляться на вбиту. Трьох із них точить думка — хто міг убити цю жінку? Наталка знає відповідь, але мовчить. Мар’ян рішуче зачиняє двері.
— Йдемо назад. Нема чого розкисати. Просто встаємо — і гайда назад, і то швидко!
— Але ми маємо щось зробити? — Ліка безпорадно озирається. — Когось повідомити?
— Наприклад, кого? — Аліна вже оговталась. — Ти бачиш тут телефон, чи хоча б інших людей? Аби повідомити про те, що тут сталося, нам треба звідси йти. І, здається мені, якомога швидше. Отож — забираймося. Поплакати встигнемо.
Погляд дівчини знову жорсткий і непроникний. Так вона дивилася завжди — раніше. Так дивилася та, інша дівчина, Сабрина. За ці дні вони відвикли від неї, а вона ніде не поділася.
Мар’ян не хоче бачити її такою, але вони розберуться з Сабриною потім, а зараз вона може бути корисною, бо Ліка вже перестала рюмсати і завдала на плечі свій рюкзак із дзвіночком.
— Як маємо йти, то ходімо.
Вони йдуть, не озираючись. І тільки Наталка знає, що коли озирнеться, то не втримається на межі здорового глузду. Бо доки товариство сперечалося, вона озиралася по сірих запилених вікнах. І вона точно знає, що то їй не примарилось. Обличчя, яке глянуло на неї з одного вікна, бліде, з червоними очима і люто вищиреними зубами, промайнуло на якусь мить, та тієї миті для Наталки було досить, аби її серце закалатало як навіжене.
13
Як тільки в долині зі смерекових стовбурів показалося село, всі полегшено зітхнули. Добре, що не дуже далеко йти. Віка з Ритою пішли трохи вперед, намагаючись триматися якомога далі від Каті. Орест зітхнув. Він ішов і думав про те, які гарні Ліка й Аліна, та й Наталка теж, тільки дуже мініатюрна. І навіть Віка та Рита, хоч на перший погляд здалися неприємними, виявилися досить пристойними людьми.
Зрештою, Ореста мало цікавили жінки. Попервах, коли він приїхав до Запоріжжя, місцеві дівчата здавались йому нецікавими, бо поводилися занадто вільно, як на те, до чого він звик. А потім у нього вже не було часу розглянутися краще. Іноді декому вдавалося звабити красеня, але Орест вагався, чи це саме те, що йому треба. Йому гадалося, що його обраниця має розділяти його переконання, хоча за стільки років, що він про жив на сході, ті переконання йому самому почали здаватися чимось доволі ілюзорним. І ось тепер Ліка. Дивна істота, зовсім не така, якою він уявляв собі ідеальну жінку, та тепер це несуттєво, бо навіть найідеальніша вже не потрібна, адже тепер є Ліка. Вона хвилює його, та аби ж то не було в неї такого багатого татка…
«А що — татко? Вона сама казала, що він у неї тямущий, то, може, в мене є шанс».
— Оресте, а чи не здається тобі, що тут нема чого досліджувати? — Віка вдирається у солодкі мрії аспіранта. — Адже тут немає нікого. Ці хати стоять порожні…
— З чого ти це взяла?
— Все заросло травою, немає ніяких стежок. Тут давно нікого немає.
— Але цього не може бути! Ходімо, маємо самі пересвідчитись.
Орест відчув запал дослідника. Якщо ці села порожні, але вдасться знайти хоч когось, хто зможе передати свої знання, то це буде справді великий здобуток. Не дати загинути безцінній народній спадщині, продовжити життя творам народних талантів. А ще якщо тут знайдеться щось особливе…
Якби вони знали, наскільки особливе «щось» чекає їх тут, жоден із них не сів би на потяг. Але ніхто не знав. Майже ніхто.
— Погляньте, це ж капличка, — Орест зупиняється біля невеликої мурованої будівлі. — Маємо подивитись, що там є.