— Ніяк, — Сабрина вперто нагнула біляву голову. — Я купила собі квартиру. І до від’їзду маю розрахуватися з комендантом гуртожитку і переїхати. Речей хоч небагато, але є. Чи це, на вашу думку, не поважна причина?
— Безперечно, причина поважна, — Орест підводиться. — А якщо я допоможу вам з речами? І домовлюся з комендантом?
— Тоді інша річ, — Сабрина оцінююче оглянула викладача. — Тільки навряд чи ви впораєтесь. Речі важкуваті, возити хоч і недалеко, та на собі.
— Чому на собі? — Ліка звела тонкі брови. — Найми вантажників.
— Я б із дорогою душею. Та якщо їхати, мені будуть потрібні гроші. А вантажники і машина — це дорого, виб’юсь із бюджету.
— Хай батьки допоможуть! Попроси.
— У мене нікого нема.
— Тобто як — нікого нема?
— Отак.
Запала мовчанка. Сабрина відчула, що на неї звернені всі погляди, і це її роздратувало. Вона не любить, коли на неї дивляться.
— Тоді зробимо так. — Ліка дістає із сумочки мобільний телефон. — Йди зараз додому, хай Орест Іванович іде з тобою і вирішить питання з комендантом. А я вирішу проблему з вантажниками і транспортом. Дай мені адресу твоєї квартири, сьогодні ж ти маєш бути там. До понеділка обживешся трохи, встигнеш. У вівторок всі розрахуємося з бібліотекою, придбаємо квитки тощо. А в середу виїдемо.
— Вам треба було йти на факультет менеджменту, — Орест з повагою дивиться на тонку постать Ліки.
— Ви вгадали. Я паралельно навчаюсь і там.
— Отже, збираємося всі отут в понеділок і вирішуємо все до кінця, — підсумовує Орест і звертається до Сабрини: — Ходімо зараз до декана, хай зателефонує комендантові.
Вони підвелися і вийшли.
— Я й не думала, що робота повії так добре оплачується, — задумливо крутить в руках ґудзик Катя.
— Вона не повія, а стриптизерка, — Ліка з-під лоба дивиться на товстуху, — танцівниця.
— Ну, та ж це все одно, — масно посміхається Катя. — Ніколи б не стала заробляти таким чином!
— Даремно турбуєшся, — глузливо озвався Мар’ян, — ти таким способом справді не зможеш заробляти. Бо за тебе ніхто й мідного шеляга не дасть.
Він пропікає очима закляклу Катю і виходить з аудиторії, гучно хряснувши дверима. Онде вони пішли, Орест і Сабрина. Треба наздогнати і допомогти з речами. Цікаво, як же її звати? Ну, не Сабриною ж величати! — Її звати Аліна. Аліна Соколовська, — то Наталка його наздогнала.
— То ти…
— Катя так гидко повелася, — Наталка зводить на Мар’яна чорні величезні очиська. — Ходімо до неї, допоможемо. Я знаю, в неї багато книжок.
— Ти бувала в неї?
— Я не до неї приходила, а до її сусідки по кімнаті. Її ніколи не було вдома. Вона тільки спати приходила, після опівночі.
То ти підеш?
— Піду. Той Орест навряд чи щось допоможе їй. Швидше виїдемо — швидше повернемось.
У кімнаті справжній розгардіяш. Біляве волосся Сабрини прилипло до чола, вона похапцем пакує речі до паперових мішків і кількох величезних картатих торб.
— Ми прийшли допомогти, — Наталка оглядається навкруги. — А де ж Орест?
— Пішов до коменданта виправляти для мене обхідний лист, — Сабрина відкидає з очей пасмо ясного волосся. — Це для мене найбільша допомога, бо мені туди йти — все одно що на страту. Та стара сука знову гидоту казатиме.
— Де в тебе ще мішки? Куди пакувати? — Мар’ян похмуро зирить з-під лоба.
— Он там, під ліжком. Дякую вам.
— Нема за що. А куди переїжджаєш?
— На площу Маяковського, туди, де квіткова крамниця.
— Там добрі квартири, сталінки. Одначе дорожнеча страшна, — Мар’ян схвально хитає головою. — Одна кімната?
— Дві. А на меблі ще треба заробити.
Западає мовчанка. Ні Мар’ян, ні Наталка не уявляють собі, яким чином можна «заробити».
2
— Ну, вип’ємо за те, щоб тобі тут добре велося, — піднімає склянку з вином Ліка.
— Будьмо! — Орест Іванович сором’язливо посміхається.
П’ятеро сидять за столом у великій порожній кімнаті. Стіл і табуретки зробив Мар’ян — гарні дубові меблі, таких не купиш. Отак просто було сказано оте «у мене нікого нема», так воно вкололо хлопцеві в серце, що два дні він майстрував стіл і стільці, ретельно шліфуючи поверхні. Хай буде, аби хоч на це не довелося заробляти Сабрині.
— Гарна квартира, — Наталка вкотре оглядає кімнату, обклеєну блакитними шпалерами в синювато-сріблястих трояндах, — і шпалери, як нові.
— Вони і є нові, — посміхається Сабрина. — Я купила квартиру ще взимку і робила ремонт майже півроку. А оце скінчила і вирішила переїхати. А тут — практика.