— Ось.
Велика книга лежить на столі. Наталка бере її до рук і відчуває в собі силу, досі невідому їй.
— Давно Катя пішла?
— Та вона й до будинку не заходила, — Рита торохтить, не вмовкаючи. — Вона сьогодні якась шалена. Дорогою влаштувала нам виставу, цирк на дроті. Ми зайшли до каплички, а та дурепа не схотіла й наблизитись… Де її носить, хто б мені сказав? Такий дощ періщить.
— Вона прийде, — супиться Наталка. — Вона прийде, але ми не впустимо її.
— Як це? — Орест знічений і збитий з пантелику. — Як не пустимо? Ми не можемо. Визнаю, вона неприємна, але вона студентка, я відповідаю за неї, зрештою, вона поскаржиться…
— Оресте, припини, — тихо просить Аліна. — Те, що прийде, буде вже не Катя.
Аліна сказала те, що кожен з них уже зрозумів, та не хотів зізнатися в цьому. Й ось тепер це сказано. І назад дороги нема.
— Отже, ми тут у пастці? — Віка втомлено сідає на сходи.
— Боюсь, що так, — Наталка сумно дивиться на друзів. — Ми тут у пастці — доки не зрозуміємо, як нам з неї вибратись.
— Цебто як? — Орест ще нічого не зрозумів. — Я не бажаю слухати ці нісенітниці!
— Я зараз прийду.
Наталка йде нагору, потім повертається, несучи невеличку чорну скриньку.
— Що це? — Аліна знає, що за написи вкривають скриньку. — Звідки ти це взяла?
— Цю скриньку дав мені мій дідусь. Він останній Зрячий в нашому роду. Я — його спадкоємиця. Ця скринька, як і інші речі, передається в нашій сім’ї від одного Зрячого до іншого. Все це дісталось нам від наших предків, жерця Тота — Нес-Міна, і жриці Ісіди — Тей. Дідусь, як і я, знав, що нас тут чекає, і набагато краще, ніж я. Тому він дав мені цю скриньку. Я не знаю, що в ній, але дідусь сказав мені: настане час, і кожен візьме звідси своє. Час настав. Я зараз відчиню скриньку, і те, що має статися, станеться.
— Але чому ти нам не сказала?!. — Ліка вмовкає на півслові. — Ми б тобі не повірили…
— Так. Ви б мені не повірили, — Наталка гірко посміхається. — Як колись не повірили мені батьки. Дар прийшов до мене в той день, коли я стала дівчиною. Я почала розуміти те, що відбувається, чути голоси, яких не чули інші, бачити сни про майбутнє. І я розповіла батькам, а вони не знайшли нічого кращого, як запакувати мене до божевільні. Дідусь страшенно розлютився на них за це. То був, либонь, єдиний випадок, коли він кричав на маму. А потім забрав мене, і я жила в нього все літо. Він навчав мене і пояснював, що саме зі мною відбувається і чому. А от Знання прийде до мене тільки тоді, як він помре, — на жаль, такий закон.
— Хіба Дар — не те саме, що Знання? — Віка хоче зрозуміти.
— Ні. Дар є у багатьох. Мабуть, і в кожного з вас він є, якщо ви тут. Але сам по собі Дар — це некерована хвиля. А от Знання допомагає скеровувати його туди, куди тобі треба. А ще Знання — це душі всіх Зрячих, що були до мене. Це великий тягар, та нести його — найбільша честь.
— Ти не боїшся? — Рита злякана й нещасна.
— Боюсь… Але що це міняє? Я мушу, мене призначено для цього. Я присвячена Маат, богині рівноваги і порядку, тому я тут.
Те, що тут оселилось і набирає силу, може порушити рівновагу у світі. І прийшов час знищити це — саме нам, тут і тепер.
— Чому ми? — Ліка трохи аж ображена.
— А чому ні? Власне, ми народились на світ задля цього. Кожен із нас від народження має бога-покровителя.
— Ти маєш на увазі Ісуса? — Віка замислено куйовдить своє волосся. — Так це розмови не нові…
— Ісус як уособлення Бога, як його Син і частина Його — так, звісно. Та є й інші боги, яким молилися задовго до того, як Бог відкрив людям свою благодать і дарував спасіння. То боги-передвісники. Вони рекли Божу волю так, щоб люди змогли її зрозуміти, іншими словами, людство не було готове сприйняти Бога як такого, і передвісники пояснювали, за якими законами жити, так би мовити, доступними категоріями. Наприклад, всі ми знаємо про заповіді Божі та суд по смерті. Так от: помираючи, єгиптянин опинявся перед судом богів і мав виправдати себе, сказавши: я не вбивав, не крав, не злословив тощо. А потім Маат зважувала на терезах його серце. На іншій шальці лежало перо, і якщо підсудний брехав, серце переважувало перо — і тоді грішну душу з’їдав змій, а якщо перо переважувало серце, праведник долучався до богів і вічного життя. Скільки існує людство, стільки існує рівновага і порядок, що дають нам Божі закони.
— І що тепер? — Ліка роздратована і не приховує цього. — Чому ми повинні сидіти тут і чекати, доки… До речі, а чого ми чекаємо?
— Ми повинні виконати волю богів і знищити відступника, час якого настав. Доля звела нас разом — задля цього. І ми опинилися разом у цій поїздці — саме задля цього. З долею не можна сперечатись. Але вона дає нам вибір. І від нашого вибору залежить рівновага, тому важливо не помилитись, обираючи.