Всі повільно піднімаються сходами. За вікном сутеніє, з лісу насувається туман. Мар’ян і Орест зачиняють скляні двері та вікна холу залізними допотопними ролетами, що висуваються про сто зі стін. Колись то була бозна-яка новина — такі ось ролети, і новий шикарний пансіонат обладнали цим чудом техніки.
— Так воно надійніше, — Орест озирається. — Принаймні не зазиратимуть у вікна. Дуже ненадійна перепона — скло.
— Доки їх не запросили, вони не пройдуть і крізь розчинене вікно. Якщо запросите — не спинить ніщо, — Наталчин погляд смутний і змучений. — Не забувайте про це.
— Шкода, що в кімнатах немає ролет, — Мар’янові не хочеться відпускати від себе Аліну. — Віко, у вас там стане ще одне ліжко?
— Стане. Слушна думка, — Віка сама на себе сердиться, що не додумалась раніше. — Треба переставити наші з Наталкою ліжка, тоді третє стане. Гайда, хлопці, до кімнати, Наталко, командуй ними, а ти, Рито, збирай речі. — Віка підштовхує Риту до дверей. — Ну, чого стоїте, як привезені? Ворушіться!
— Ач, розкомандувалася! — Орест зачудовано крутить головою. — У Віки такий твердий характер, що їй не філологом треба бути, а командувати армією.
Вони грюкають ліжками, потім приносять ще одне — за тією метушнею якось відступає тривога та необхідність стримуватись і не дивитись у вікна. Віка знов увімкнула свою гримотливу музику, і на мить усім здалося, що оце вони зараз у своєму рідному третьому гуртожитку.
— Це що? — Мар’ян принюхується до речовини на обличчі Аліни. — Навіщо це?
— Косметична маска з зеленої глини, в нас усіх напад краси, — Аліна намагається не всміхатися, бо висохла маска йде тріщинами. — Не заважай, Мареку, чоловікам цього ніколи не зрозуміти.
— Вакханалія якась, — Орест втомлено куйовдить свій чуб. — Я помітив, що жінки завжди накручують собі рушник на помите волосся. Цікаво, навіщо?
— Не знаю, — Мар’ян замислений і стурбований. — Та їм треба розслабитись, надто багато всього на них впало останнім часом. От вони й розслабляються.
— Дивись, яка біганина і лемент. Якщо це означає розслабитись, то я не знаю. Від такого й коняка впаде!
— Оресте, ти мені вибач, але ти нічого не розумієш у жінках, і я питаю себе — і тебе — як це тобі вдалося? Наскільки я знаю, дівчата завжди були до тебе небайдужі…
— Облиш!
— Як скажеш, друже. О, напад краси підходить до кінця, отож я перший іду в душ.
Залізти в душову вдвох їм і на думку не спало. Орест розмірковує над цим. «Цікаво, чому коли дівчата купою йдуть в душ чи до туалету, це вважається нормальним, а коли чоловіки роблять те саме, це має вигляд чогось непристойного?»
— Про що задумався? — Ліка де й взялася за спиною.
— Багато про що. Про життя.
— А, он воно що. А для мене в тих думках місце знайшлося?
Раптом Орест рвучко притискає її до себе, і їхні вуста нарешті зустрічаються. І все одразу відходить на задній план.
— Якби ти ще трохи позволікав, я б тебе вбила, — Ліка куйовдить Орестові чуб. — Я вже почала сама в собі сумніватися.
— Даремно, — Орестові здається, що він кидається у вир головою, та йому не страшно, а наче аж весело.
Він знову цілує її, і Ліка відповідає на його поцілунок. Велике дзеркало, що закриває собою частину стіни при вході на поверх, тьмяніє — та закохані не бачать цього, так само як і тих, хто стежить за ними з дзеркала. Жінки, молоді і старші, по-різному вбрані, з блідими, перекошеними від люті обличчями, притискаються до скла, намагаються його вибити, та ударів не чути. Орест і Ліка цього не бачать, та добре бачить інша людина. Аліна Соколовська бере пляшку води, йде повз парочку закоханих, підходить до дзеркала і ллє воду просто на скло, межи очі нежиті. Секунда — і дзеркало знову відбиває коридор і саму Аліну.
Ніч за вікном клубочиться клаптями, навіть крізь завіси видно, що темрява не чорна, а сірувата від липкого туману, в якому мелькають темні тіні.
— Гасіть світло, — Аліна вкрилась ковдрою майже з головою.
— Зараз, — Мар’ян швидко гасить лампу й пірнає в ліжко.
Вони зсунули ліжка, і тепер Мар’ян поряд з Аліною. Але їм так страшно, такий жах скував їх, що вони просто щільно притискаються одне до одного.
— Я не зможу заснути, бо тепер знаю, що Вони там, — Ліка тремтить, притиснувшись до Ореста.
— Ти спробуй, — Аліна гладить подругу по руці. — Заплющ очі і спробуй. Треба відпочити, всім нам.
— Так. Я спробую.
Але спроба не вдалась. У вікно кімнати, завішене гардиною, крізь туман зазирає місяць. І на його тлі виринає обличчя.
Воно все ближче, ближче, люди в кімнаті вже чують, як чиясь долоня намагається продавити скло, та безуспішно. Тоді обличчя прилипає до скла. Вони бачать червоні очі. То жінка. Вона нічого не каже, тільки дивиться. Але й цього досить, бо той погляд пропікає їх наскрізь, сковує жахом. Ось вона усміхнулась, зблиснули ікла. Ліка зітхнула і знепритомніла, потвора за вікном зареготала. Аліна відчула, як злість розпирає її. Отже, он що вони вирішили! Вони прагнуть вимотати їх, знеси лити страхом.