— Це Катина, — Рита перелякано дивиться на гумку, наче то — отруйна змія. — Тільки в неї були такі яскраві, вчора я бачила.
— Вона могла викинути її з вікна, — Мар’ян не любить ускладнювати.
— Ні, — Рита вперто стоїть на своєму. — Зелена в неї була одна. І вчора вона була на її немитому волоссі.
— А це означає, що наша краля побувала тут уночі, — Аліна міряє поглядом відстань до вікна. — Схоже на те, що вона тепер вміє літати.
— Це жах, просто жах! Я більше не можу! — Віка закрила руками обличчя і хитається з розпачу. — Я прошу вас… Я дуже прошу: ходімо звідси. До того часу, як стемніє, ми вийдемо до траси, що веде на Мукачеве. Ходімо! Я не можу більше…
— Віко, припини, — сердито супиться Ліка. — Ти ж розумієш: ми не можемо піти. Ми всі це знаємо. Ми маємо вирішити проблему.
— Я нікому нічого не винна! — Віка люто стискає кулаки. — Я чомусь усе життя була винна: батькам, братові, дідькові лисому… Але я нікому нічого не винна. Це моє життя. Я про нього не просила, але якщо вже маю його, то воно моє, тільки моє. І тільки я вирішую, що і кому я винна. А мені не дали права вибору. Власне, нікому з нас не дали. Та я не хочу сидіти тут і чекати, доки прийде Катя, зазирне у вікно і викличе мене на двобій. Тому ви собі як знаєте, а я забираюся звідси до бісової матері. Просто зараз.
— Добре, — Наталка дивиться на Віку з жалем. — Ходімо. Просто зараз.
— Як? — Мар’ян скинувся. — Хоч речі візьмімо. Гроші, документи…
— Не треба. Ходімо.
Наталка рішуче бере Віку за руку і простує до виходу. Вони йдуть через парк, виходять на дорогу і йдуть у бік того шосе, яким сюди дістались. Ось проминули поворот, вийшли на дорогу. Вона знайома, біжить вниз, визираючи з-під сміття.
Вони йдуть все далі й далі. Ось уже має бути поворот на трасу, а там кілька кілометрів — і велика шосейка прийме їх у свої обійми. І всьому кінець. Грець із ними, з документами. Віка вивільняє долоню і біжить уперед — швидше, швидше з цих страшних гір. Ось, іще мить…
Вона спиняється, не вірячи своїм очам. Це знову дорога біля пансіонату. Онде видніються зарості шипшини і засмічені алеї. І трикутна будівля височіє, наче мавзолей. Віка в розпачі стискає пальці.
— Не може бути! — Орест вражено озирається. — Може, тут є ще якась дорога? Може, ми випадково помилились і пішли не туди?!
— Ти хоч сам у це віриш? — Віка приречено опускає свою різнокольорову голову. — Ні, це кінець. Він нас не випустить. Чи Вони? Нам треба повернутись і дочитати те, що там написано. А ми гаємо час на дурниці.
— Нарешті, й до найвідсталіших верств дійшло, — Рита презирливо пхикає. — Теж мені… Істерику влаштувала.
— Рито, ти…
— Вже знаю. Маленька отруйна сучка, — Рита знизує плечима. — Що з цим поробиш?
Таку смішну гримаску Рита скорчила при цьому, що всі регочуть. Напруження трохи спадає.
— А мені хочеться їсти, — Мар’ян рішуче йде до будинку. — Я приготую спагеті. Хто ще буде?
— Чого ти питаєш, диваче? — Аліна ще не пересміялась. — Всі будемо, з часниковою підливою.
Повернувшись до будинку, вони юрбою сунуть до кухні, де кожен знаходить собі якусь справу — Рита перемиває чашки, Ліка з Орестом знову схилилися до книжки, Віка допомагає Мар’янові з підливою, а Наталка заварює чай. Аліна дивиться на них і думає про те, що оце, може, вони востаннє разом, передчуття близької біди стискає її серце. Тихенько вислизнувши з кухні, вона йде сходами нагору, до великого дзеркала між поверхами. Вчора вона бачила, як із нього визирали чужі страшні обличчя, сьогодні це — просто дзеркало, але Аліна знає, що дзеркало ніколи не буває «просто». Іноді їй здається, що речі й події, які впіймали дзеркала, існують завжди, і всі дзеркала світу є одним цілим. Там, за гладенькою поверхнею дзеркал, є світ, набагато більший і цікавіший від того, що по цей бік, бо люди іноді роблять речі таємні і дивні, невідомі іншим людям, але не дзеркалам — ті все бачать, і якби якось можна було б зазирнути на той бік, багато таємниць перестали би бути таємницями.
Аліна торкається блискучої поверхні скла — і відчуває, як вона пульсує під її долонею. Туман ллється зі дзеркала, сотається коридором, обвиває ноги Аліни, піднімається вище — і вже навколо не видно нічого, окрім освітленого вікна, за яким — великий хол, застелений килимами, крісла, в яких сидять жінки. Хтось плете на спицях, хтось гаптує, кілька старших жінок читають, синіє екран увімкненого телевізора. А сходами спускаються три молоді дівчини — схоже, медсестри. От тільки одна з них чомусь не виглядає, як медсестра, хоч і вдягнена в білий халат, але все в ній трохи занадто — занадто гарна, занадто довгі коси, занадто дорогі прикраси, і діамантова діадема у волоссі не личить медсестрі, занадто хижий погляд, що робить її обличчя страшним, — тільки ніхто чомусь цього не бачить. І занадто довгі, гострі ікла ховаються в посмішці чудових уст, занадто червоних…