— Пустіть мене, будь ласка! За мною женуться! Я заблукала — і за мною хтось женеться!
Це дівчинка років десяти. Маленька худорлява постать, тонкі, майже прозорі ручки, розкішне каштанове волосся кучерями спадає їй за плечі. І великі сумовиті очі — світлі й прозорі, сповнені страху і прохання.
— Впустіть мене! Мені так холодно! Пожалійте мене, впустіть!
Семеро непорушно сидять у кріслах. Вони твердо знають: Ті, що приходять уночі, вже не є людьми. Чиїсь руки хапають дівчинку, і вона кричить від жаху, а в її шийку вгризаються ікла. Голівка її відкинута, очі згасають.
— Ми не впустили дитину — і її вбили в нас на очах! — Віка б’ється в істериці. — Що ми наробили? Ми не впустили ту малу, а вона ж так просилася, так кричала…
— Припини істерику, ідіотко, — Рита сердита, аж люта. — Ти що, не розумієш? Нам тиснуть на психіку. Зараз ще Катя з’явиться.
— Тіпун тобі…
— Ви всі помрете! Всі помрете! І я вип’ю вашу кров, я приведу вас до Нього, і він вгамує свою спрагу…
— Наврочила таки.
Катине обличчя бліде і страшне. Вона стоїть у дверях, та не може зайти. Тому вона просто дивиться крізь скло, і в очах її спрага та лють. Навколо очей залягли чорні тіні, в зіницях спалахують червоні вогні.
— Вона й до того не була красунею, а зараз просто огидна, — Ліка підводиться. — Не знаю, як ви, а я піду спати. Ця вистава нудна і одноманітна, режисер — нездара, акторський склад нікуди не годиться, а Катя в ролі Касандри досить непереконлива. Дайте мені гнилий помідор — і я шпурну його в її пику.
— Ліко, як ти…
— Що, Віко? Як я не боюсь — ти про це питаєш? Я боюсь, але знаєш, я вже втомлююсь. Скоро я звикну до наших нічних красунь і перестану боятися. Ми, власне, всі звикнемо.
Вони піднімаються сходами і розходяться по кімнатах. Аліна вмощується під ковдрою, спраглі Мар’янові уста торкаються її плеча.
— Припини. Глянь туди.
У вікно зазирає Катя. Вона вже нічого не каже, не стукає, вона просто дивиться у кімнату, і Аліна розуміє, що вона все бачить. Але Ліка має рацію, всьому є межа. І страхові теж. Тому вона обіймає міцну шию Мар’яна, ховаючи в нього на грудях обличчя, і засинає.
Золтан вже все для себе вирішив. Він не хоче бачити ні Мілену, ні старого цигана. Власне, він хоче тільки одного: замкнутись у спальні й послухати, що скаже Хенхенет. Мабуть, тепер це буде якраз вчасно.
Спальня темна й запліснявіла, та Золтанові байдуже. Він зачиняє двері і сідає на ліжко. Темрява струменіє, обтікає його, та він знає, що невразливий для Тих. То що там торочить Хенхенет?
«Вони прийшли від первісного Хаосу, від Темряви. Вони присвячені Хаосу. Вони — інші, і Ті, хто з Ними, — прокляті. Вони плодять собі подібних, випиваючи їхню кров. Тих, що з Ними, вбити легко. А Їх смерть — в руках Долі і Темряви. Той, хто здіймає руку на Них і Тих, що з Ними, чинить справу, вгодну богам».
— Отже, це Ані — присвячений Темряві? — Золтан задумливо дивиться у вікно. — А Мілена вразлива… Я повинен повернути Мілену туди, де вона й має бути, інакше навіщо б стара жриця гризла мені голову! А власне, чому вона взагалі причепилася до мене?
— Бо ти присвячений Тоту, йолопе.
Голос Хенхенет прозвучав так ясно, що Золтан здригнувся і заозирався. Але скрізь порожньо. Темрява густа і пахне пилом та пліснявою. Десять віків минули, як один рік! Є від чого збожеволіти.
— Отже, мене прийняв Тот? Бог-павіан, меткий і цікавий? Це честь, — Золтан дивиться в очі місяця, що зазирає у вікно. — Хенхенет, ти ж була жрицею Баст, верховною жрицею в храмі Бубастіса. А Обранці, кому присвячені вони? І як так сталось, що я все бачу? І ніби аж пам’ятаю, як пахли храмові коридори і одяг храмових повій.
— Бо в тобі тепер — душі тисячі жерців Тота. Ти — Зрячий, і ти замикаєш коло. Ти покликав мене з Небуття, і я передаю тобі Знання. Тепер душа моя спокійна, — Хенхенет стиха сміється. — Тепер я відпочину. Я все життя боролась проти Них, і все своє посмертя не маю спокою, тиняючись між світами за тобою і Обраними. Тепер ти.
— Але чому я?!
— Тому що ти — перший, хто вимовив моє ім’я після тисяч літ забуття. Бачиш, мене вже немає, а Вони — є. Його час ще не прийшов, Він має дочекатися Сімох. А Ті, що з Ним, тобі підвладні. Піди і вбий. Вони множать зло, а отже, годують Темряву. А я тепер спокійна. Тебе прийняв Тот, а нова жриця Баст теж уже тут, тепер ви разом подбаєте про все. Пали багаття і лий солодке вино — ото й усе, що вимагає Тот, пали багаття і танцюй — то для Баст. І боги не залишать вас усіх.
— Ти покинеш мене?
— Так, — Хенхенет зітхає. — Мені вже час. Я виконала своє призначення — звела саме тут і зараз Обранців і Восьмого, не можу ж я все робити за вас? Я й так надовго затрималась, хотіла з тобою, дурнем, попрощатися. Скажи, чому з тисячі імен померлих ти вимовив уголос саме моє?