21
— Я гадаю, в замок ми підемо вже по всьому, — Ліка сидить на мармуровій лавці в парку, товариство розташувалось навколо. — А от де спочивають наші нічні красуні? Я гадаю, з ними треба вчинити так, як колись уже вчинили: знайти їх і виставити сушитися на сонечко. Це щоб без ризику і зайвого клопоту.
— Але де ми їх знайдемо? — Рита мерзлякувато щулиться.
— Звісно ж, на кладовищі! — Ліка задумливо крутить на пальці діамантову каблучку. — Гадаю, вдень ми можемо ходити скрізь?
— Так, — Наталка про щось напружено розмірковує. — Вдень ми можемо не боятися, але з настанням сутінків приходять Вони. Ліка має рацію, ми можемо так вчинити. Власне, є навіть спосіб дізнатися, де саме сплять не-мертві. Це шипшина. Тут її досить.
— То чого ми чекаємо? — Орест дістає з кишені складаного ножа. — Командуй, Наталко. Що маємо робити?
— Хай кожен наріже собі оберемок шипшини, — Наталка щось вирішила для себе. — Сьогодні підемо всі разом, завтра — розділимось, аби швидше.
— І багато треба шипшини?
— Сім гілочок. Ріжте кожен собі, підемо в Дубці.
Золтан мовчить. До нього повернулася його задумливість, та тепер душа його не спить. Він ніколи не знав таких людей, а вони говорили до нього, хотів він того чи ні, розпитували про те чи інше. І про замок теж. Звісно ж, він покаже їм свій замок, і вони разом очистять його від не-мертвих.
— У Дубцях є цвинтар, там під землею ховали князів із мого роду.
— Отож, нам туди й треба, — Віка ляснула князя по плечі. — Сам ти хлопець непоганий, а бач, що вийшло, коли пустив до хати першого-ліпшого. А ще князь!
Золтан не знає, що сказати у відповідь, і його трохи лякають татуювання і різнокольорове волосся Віки.
— Вона жартує, — Орест примирливо посміхається. — Не бери собі до голови!
Село в долині зустріло їх моторошною мовчанкою. Ось наче щойно йшли дорогою, навіть сміялися. А спустившись в долину, раптом змовкли. Наталка й Золтан йдуть попереду, далі Віка з Ритою, потім Ліка з Орестом, а позаду Мар’ян з Аліною. Мовчазні гори недовірливо придивляються до них, обступивши з усіх боків.
— Нам треба було поховати ту жінку, Докію Петрівну! — Ліка з жалем дивиться в бік сірої хатинки. — А ми пішли, залишили її там.
— Думаю, ми все правильно зробили, — Аліна про щось напружено думає. — Гадаю, її там вже немає.
Западає напружена мовчанка. Всі вони вже зрозуміли, куди саме могло подітися тіло.
Вони йдуть у бік цвинтаря. Він недалеко. Бовваніють чорні хрести, а здебільшого — просто горбочки, порослі травою.
Наталка піднімає свій пучечок шипшини і торкається ним найближчої могили.
— Що ти робиш? — всі здивовано спостерігають за її маніпуляціями.
— Дивіться сюди, — Наталка переходить до наступної могили. — Коли в могилі є не-мертвий, на листочках і колючках з’явиться роса. Але те триватиме лише якусь секунду, отож будьте уважні.
— Ти збожеволіла, — Віка презирливо кривиться. — Наталко, ти сама себе чуєш? Невже ти віриш в такі дурниці?!
— У цих дурниць є погана звичка з’являтися ночами у досить предметному вигляді.
Вони йдуть цвинтарем. Старі могили мовчать. Сонце вже високо, трава суха, тріщить під ногами торішнє бадилля. Але все марно. Роса на шипшині не з’являється.
— Наталко, де ти вичитала таку мудру штуку? — Мар’ян трохи дратується.
— У тій книжці, що приніс Золтан. Дивіться уважно.
— Тут нічого нема, — Аліна втомилась і хоче відпочити. — Чому ми вирішили, що це саме тут? Це може бути де завгодно.
— Так. Але насамперед перевіряємо кладовище.
Проминувши могили, вони підходять до руїн. Це, вочевидь, був великий склеп. Чавунні ворітця зірвані й лежать у траві, стіни, муровані зі світлої цегли, геть обвалились, але вниз ведуть сходи і звідти несе жахливим смородом.
— Це тут, — Наталка застережно піднімає руку. — Я точно знаю: це тут. Якщо хтось боїться, залишайтесь назовні.
— Всі — то всі, — сердито відгукується Віка. — Що з того, що ми боїмося? Адже за нас це ніхто не зробить? Ми або зробимо те, за чим прийшли, і поїдемо додому, або ж навіки залишимось у цій дірі. Не знаю, як вас, а мене таке не влаштовує.
— Маєш рацію, — Мар’ян стискає долоню Аліни. — Але треба обережно. Ходімо.