Сходи ведуть глибоко вниз. З-під землі виривається назовні сморід, в якому ціла мішанина запахів: сира попліснявіла земля, гниле дерево і ще щось таке огидне, що аж дух перехоплює.
— Дивіться, роса! — Рита піднімає в’язанку шипшинових гілочок. — Але цьому є пояснення. Ми спускаємося зі спеки в холод: перепад температур, конденсат…
— Ти маєш рацію, — Наталчин голос холодний і безбарвний. — Цьому є пояснення. Але зовсім не таке.
Скоро вони опиняються перед масивними дерев’яними дверима. Товсті дошки геть струхлявіли, де-не-де зовсім розсипались, на підлозі — сміття і великі чорні цвяхи.
— Антикваріат! — Ліка підбирає цвях. — Тепер таких цвяхів нема, ручна робота.
— Ходімо, — Наталка прочиняє двері. — І майте на увазі: не боятися. Вони не зможуть зачепити нас, оскільки вже давно сидять голодні. Вони ослабли.
— А що ми зробимо з ними? — Аліна напружено прислухається до тиші. — В нас немає нічого такого. Не тягатимемо ж ми їх сходами нагору?
— Подивимося. Власне, в кожного з нас є зброя — пляшка «Святого джерела», — Наталка супить брови і, рішуче ввімкнувши ліхтарик, ступає в темряву. — Ходімо.
Вони запалюють ліхтарики, і темрява трохи відступає.
— О, Боже! — Орест здивований безмежно. — Та це ж старе мадярське поховання!
Попід стінами вглиб підземелля видовбано полиці, на яких вишикувались труни — великі, менші та зовсім маленькі.
— Слід знайти всіх не-мертвих і вбити, — Наталка рушає вперед. — Власне, за цим ми і прийшли. Майте на увазі: колючки шипшини для них так само смертельні, як і срібло, як і свячена вода. Знайшовши, просто стьобніть по обличчю віником із шипшини. До речі, серед не-мертвих можуть бути діти, то їх — теж. Ваша доброта може комусь із нас дорого обійтись. Знайте одне: ми робимо для них єдине, що можемо. Ми звільняємо їхні душі, виганяючи Темряву.
— Нема чого довго розводитися, — Рита йде до найближчої домовини. — У нас мало часу. Слідкуйте за годинниками.
Вона відкидає віко труни.
— Ой!
— Чого ти? — Мар’ян заспокійливо кладе їй руку на плече. — Тут лише прах. Гадаю, ми всі надивимося такого під зав’язку.
— Одного не розумію: як оце старе поховання досі ніхто не надибав? — Орест старанно оглядає позеленілі таблички. — Це ж така знахідка! Такий матеріал для досліджень — ці поховання починаються з часів Арпада.
— Не-мертві вміють берегти свої таємниці, — Наталка спиняється біля однієї труни. — Я гадаю, ці сходи відкрились не так давно — років двадцять тому, одночасно з подіями в «Шовковій косиці». А до того тут була просто стара каплиця, сходи було замуровано. От ніхто й не знайшов склепу.
Вони йдуть углиб, відкриваючи віка домовин. Скрізь одне й те саме: тлін і прах. Клапті одягу, колись, мабуть, дуже ошатного, прикраси, волосся. Чоловіки й жінки. Дитячі тіла перетворились на порох, і всі раді цьому. Мертві діти — то найбільша несправедливість. Такого краще не бачити.
— А ми можемо щось взяти собі? — Віка тримає в руках коштовний браслет.
— Тільки з тих поховань, де тіло розклалось, — Наталка кладе в кишеньку ланцюжок із прикрасою. — Від не-мертвих нічого брати не можна.
— Я знайшла щось дивне, — Аліна освітлює вміст однієї труни. — Йдіть швидше сюди.
Вони поволі підходять до того місця, де стоїть Аліна. Вона якраз зняла віко з невеликої труни, оббитої колись синьою парчею. Тепер тканина зотліла, але дошки ще міцні.
— Довелось підважити віко. — Аліна показує сталевий стрижень. — Взяла цю штуку в комірчині. Ось, гляньте, тут все так і було. Я відкинула віко, а вона так і лежить.
Світло вихопило з темряви скелет. Це була жінка. Хвиля блискучого білявого волосся, коштовні прикраси і тканина одягу в золотавому гаптуванні. От тільки голову, вочевидь, було відтято і покладено обличчям до дна труни. А у грудях, там, де серце, стримить кілок, ретельно обпиляний врівень з одягом.
Аліна кінцем сталевого прута перекинула голову. На них видивлявся череп. Та щось у тому черепі було не так.
— Гляньте, які ікла! — Орест із жахом дивиться на товаришів. — Я не розумію… Що це?
— Я поясню, — Наталка бере Ореста за руку. — Не треба лякатися. Ця жінка, напевно, померла від нападу упиря, і ті, хто ховав її, це знали. Тому, аби врятувати хоча б душу дорогої людини, вони відділили голову від тіла, а серце проткнули. А для певності поховали її ось у такій позі. Як бачите, подіяло. Не-мертвого було вбито ще до того, як він прокинувся для свого нечестивого життя. Як бачите, її ікла не такі великі, як у тих, що приходили до нас вночі.
— Жах якийсь. Але гляньте на дату!