— Злата, княгиня Петефі. Похована 1356 року. Їй не було й двадцяти, от бідолашна! — Аліна хлюпнула у труну мінералки і поставила на місце віко. — Так, для певності. Ой, я збожеволію від усього цього!
— З усіх нас ти найменше схильна до божевілля.
— Дякую, Оресте. Ну що, далі плюндруємо чи досить?
— Ми тільки почали. Гадаю, тепер нам таке траплятиметься часто, — Наталка кладе на віко труни нещасної Злати уламок шипшинової гілки. — Це теж для певності. Я гадаю, саме в цей час, у чотирнадцятому столітті, починаються події в замку Золтана. Так що пильнуйте.
Вони йдуть далі. Темрява змикається за ними, а сморід густішає. Ось і ще одне поховання з відділеною головою, потім — ще кілька. А потім почався жах. Усі померлі були з відрубаними головами.
— Здається, в них почалася масова істерія, — Мар’ян закриває віко. — Ось цьому хлопцеві така процедура була ні до чого, але він її не уникнув.
— Та іншим це пішло на користь, — Ліка з жалем дивиться на прикраси, та брати їх не наважується. — Таке враження, що всі вони померли від того, що їх спожив не-мертвий.
— Так і є, — Наталка втомлена і бліда. — Причина смерті всіх цих людей очевидна. Я гадаю, що впродовж тривалого часу тут ховали тільки тих, хто став жертвою не-мертвих.
Аліна мовчить. Вона думає про те, що ніхто з них вже не зможе повернутися до нормального життя — ніколи. Вона тепер розуміє, чому старі ветерани війни намагаються триматися разом. Бо тільки вони можуть зрозуміти одне одного. Як і хлопці-«афганці», що поверталися колись із війни в нормальне життя, не могли зрозуміти, як це може бути: от наче щойно смерть, постріли, жах — і все насправді, а тут — ходять собі, сперечаються про якісь дурниці і не знають, що там десь гуляє смерть і гинуть люди. А від них вимагали стати обивателями, стояти в чергах, дивитися футбол і мовчати про пережите. І вони, ті, хто вцілів, збиралися разом, аби знову відчути свою нормальність. І забути про те відчуження, що назавжди оселилося в їхніх душах.
«Тепер і ми будемо отак, — Аліна сердито прикушує губу. — Ми, якщо вціліємо, навіть розповісти нікому не зможемо. Навіть натякнути. Мало того, що нам ніхто не повірить, так нас, як колись Наталку, ще й впакують до божевільні. Як ми будемо жити потім, після всього? Жити з цими спогадами?»
Аліна підважує віко невеличкої труни. Воно прикрашене вирізьбленими квітами і листям, дерево вкрите чимось, що нагадує лак. Усе чудово збереглося. Аліна трохи пошкодувала ламати, тому знайшла замок і збила його. Повільно підняла віко й відсахнулася.
У труні лежить дівчинка років п’ятнадцяти. Шкіра її бліда і холодна, очі заплющені, каштанове волосся розсипалося по зотлілій подушці. Вона вдягнена в білу прозору сукню з золотим паском і гаптуванням, над чолом — діадема. Вона здається такою беззахисною і ніжною. Та Аліна бачить: пальці дівчинки довгі, на них — міцні пазурі, під якими запеклась кров. Напівзотліла подушка теж має сліди крові.
— Знайшла, — Аліна озирається. Кожен зайнятий своєю справою. — Ви чуєте? Ходіть сюди, я знайшла.
— Господи! — Віка задкує. — Що тепер?
— Те, що треба зробити, — Наталка безжально хльостає біле обличчя не-мертвої шипшиною. — Всі зрозуміли?
Мабуть, що так. Бо дівчинка болісно скрикує і розплющує очі. В неї, власне, немає очей: це два кривавих озера ненависті. Її обличчя синіє, з рота йде піна — і тіло починає розпадатися. Ось струхлявіли руки, обличчя, за хвилину в труні лишилась тільки брудна скривавлена ганчірка, що була сукнею вмерлої.
— У нас мало часу, поспішаймо.
Та не-мертві більше не трапляються. Ось уже кінець склепу, залишилося кілька десятків неперевірених домовин. Наталка відкриває одну і відскакує назад. Бо там лежить їхня знайома — Докія Петрівна.
— Як же це сталось? — Мар’ян пригнічено схиляє голову. — Ще ж недавно вона була… нормальною. Ми розмовляли з нею.
— Тепер вона тут. І єдине, що ми можемо зробити для неї, — ось це.
Аліна хлюпає водою в обличчя жінки. На мить воно сходить опіками і піною, потім зеленіє. Але тіло не розсипається.
— Не розумію… Вода в мене якась неякісна чи що?
— Ні, — Наталка закриває домовину. — Просто померла вона порівняно недавно. Тепер процес піде природним шляхом, от і все. Але я гадаю, що тут ми знайдемо ще декого.
Вони лежать там, їх двадцять сім. Очі їхні вже розплющені, але ніхто з них не може ворухнутися — ще не час, до заходу сонця ще довго. Вони вдягнені в селянський одяг, старі й молодші, всі чимось схожі між собою. І їхні очі, сповнені ненависті й жаху, стежать за прибулими.
— Господи, чому такий сморід? — Рита мимоволі кривиться.