Ані замахується на неї ножем, та ніж спалахує блакитним світлом і пече йому пальці.
— Я, Осіріс, кличу тебе на свій суд: прийди, Відступнику, я судитиму тебе!
На грудях бога горить Анк. Ані не може дивитися на блакитне сяйво. Повелитель мертвих сам прийшов до нього.
— Я, Баст, промовляю до тебе: темрява моя, геть із моїх володінь! Я позбавляю тебе права бути в темряві, бо ти оголошений Відступником!
Тіло Ані починає світитися. Мертві боги Та-Кемет знайшли своє втілення, Обранців, присвячених їм. Тисячі років збирали їх, берегли і вели крізь перевтілення аж до сьогодні.
— Я, Нут, кличу тебе: Відступнику, ім’я твоє не вимовить ніхто, зійди, аби відповісти Володареві мертвих! Тобі немає місця тут, тільки на сходах!
Витанцьовуючи, до Ані підходить Нефтіда. Тіло його не слухається, Темрява завмерла навкруг кола Богів. Нефтіда торкає його рукою, і на груди сідає скарабей.
— Йди сходами, і вічність ітиме за тобою.
Він хоче сказати щось, та голосу немає. Він знає, що це означає — він не розтулить рота, бо вже мертвий. Але доки вони самі не повернуть йому мову, Анубіс не прийме його біля брами — адже німий не може відповідати на Суді.
Гор дивиться йому в очі, і Сила витікає з нього. Він падає на підлогу, помальовану безсилими тепер знаками. Що його знаки, коли боги Та-Кемет прийшли по нього самі? І немає порятунку, Господар кинув свого раба напризволяще.
— Я, Гор, розверзаю твої вуста, аби Відступник міг говорити з Осірісом. Встань і йди.
Брама світиться всіма кольорами, Ані чіпляється пальцями за плити підлоги, та даремно. Анубіс холодно дивиться на нього і прочиняє Браму. Двері, що їх не відчиняли тисячу років, виявилися Брамою. Ані закричав. Його тягло в Браму, а він кричав, кричав, бо наперед знав, що буде там, по той бік. Нічого.
Мілена раптом зітхнула, і світло для неї згасло. Діадема впала на підлогу — тіло перетворилося на порох, посипалися персні й каблучки, впав важкий ланцюг, що тримав тіло, — не стало що тримати. Брама зачинилася й зникла.
— Я не пам’ятаю майже нічого, — Аліна стурбовано прислухається до себе. — І нічого такого не відчуваю.
— А погодьтеся, якби я не носила з собою того ключа, що знайшла під сходами, дідька лисого ми б потрапили до тієї зали — всі входи замурував, сволота! — Ліка задоволена, але й стурбована. — Та я погано пам’ятаю, що саме там сталося.
— Звісно, — Орест пестить її поглядом. — Того ключа ми б шукали до другого пришестя. Дуже добре, що ти випадково знайшла його — і де!
— Немає нічого випадкового, — Наталка задумливо дивиться на Золтана. — Все сталося так, як і мало статися. Коли ми пройшли крізь Браму, боги змогли увійти в наш світ і забрати Відступника. Вісім — сакральне число богів, які супроводжували померлого до Брами. Восьмеро богів і Анубіс — вартовий Брами.
— Але чому саме ми?! — Віка здригається, згадуючи вогкість підземелля. — І чому саме зараз? Не могли раніше якось вирішити це питання?
— Думки богів нам невідомі, — Наталка притискається до Золтана. — І не нам про це говорити, і нікому взагалі. Це не тема для теревенів. Деякі речі треба лишати там, де вони є.
— Ач, Наталко, яка ти розумна! — Рита уїдливо посміхається. — Та ти теж не знаєш, чому все це сталося — саме зараз і саме з нами.
— Не знаю.
— Отож.
Вони сидять на сходах пансіонату, і великий будинок вже чомусь не нагадує склеп. Просто занедбана величезна споруда, де-не-де вже тріщини пішли, всередину страшно заходити, дзеркала порозліталися на друзки, так стіни просіли.
— Ми не будемо про це говорити, — Наталка притискає до грудей книжку, яку приніс Золтан. — Досить того, що ми вчинили те, що мали.
— Я читала про єгипетські обряди, — Аліна втомлено обводить всіх очима. — Отож, треба було лише вчинити над ним ритуал розверзання вуст?
— Як це? — Рита зацікавлено стрепенулася. — Розкажи.
— В кінці бальзамування перед похованням жрець бере таку собі лопатку і розтуляє мерцеві рота, аби він міг говорити на суді богів, щоб його Ба, тобто друга душа, могла входити в тіло потому. Оскільки наш приятель помер і добре зберігся, ми пропустили цю частину ритуалу і виконали обряд розверзення вуст. Та спершу його позбавили імені — а отже, зв’язали Силу, що він набрав за свій довгий вік. Це мені вже ясно. А звідки там взялася Брама? Не можна ж вважати, що ті двері, до яких ми так вдало знайшли ключа, і є Брамою? Ми виходили через них, і нічого.
— Брама відчиняється там, де хочуть боги, хоч на рівному місці. Анубіс завжди там, — Золтан грається кінчиком Наталчиної коси. — Брама просто є, ніде і скрізь.