— Пояснив… — Рита примхливо копилить губу. — А їсти хочеться! Може, ми б щось поїли?
— Ага, зайдемо, а ця халупа впаде нам на голови, — Віка замислено дивиться під ноги. — До речі, хлопці, дайте Золтанові свою вдяганку, бо питань не уникнемо… Дивіться, отямлюється. Якщо зараз влаштує істерику, я за себе не відповідаю. Не для того ми тягли цю тушу вузькими коридорами, любісінько могли б і там лишити, невелика втрата. Ото хіба Орестові для звіту: семеро взяв — семеро здав…
Усі похмуро всміхаються. Катя Семенець важко вовтузиться під кущем бузини, де вони її поклали, винісши з підземелля.
— Бач, навіть схуднути не встигла, — Рита зневажливо розглядає Катю. — Брудна, смердюча… Та якби не Орест, нізащо не тягли б її за собою. А як зараз заспіває нам: хочу вашої крові напитися! Що тоді робити?
— Навряд, — Орест навіть голови не повернув. — Уже день.
Віко, хлюпни на неї води. Що, не піниться?
— Ні.
Катя очманіло роззирається навколо. Вона геть нічого не пам’ятає, і тому їй цікаво, чого оце вона лежить просто неба під кущем? І хто той красень, що так прилип до Наталки? Ач, хоч і циганка, і худа — нема на що плюнути, а спритна!
«Така ж шльондра, як і всі інші, — Катя Семенець зневажливо стискає губи. — Всі вони однакові… Я завжди пропускаю найцікавіше. Треба лікареві показатися, щось я забагато сплю. Чи то мені свіже повітря так вадить?»
Вирішивши ні з ким не розмовляти, вона всідається під кущем і переплітає косу. Сонце золотить сходи, обличчя людей, що сидять на сходах.
— Нам треба забиратися звідси, — Орест обводить усіх очима. — На збори — дві години.
Вони заходять у хол, піднімаються сходами, наступаючи на скалки дзеркала. Порожня рама, наче вибите око, тьмяніє раною на стіні, та дзеркало вже мертве.
Знадвору чути шум двигуна. До холу заходить чоловік.
— Гей, де ви всі поділися?
Водій, що привіз їх сюди, але як це було давно!
Вони хутко збираються, вантажать сумки в машину. Веселий дядько тупцяє навколо них, допомагає вантажитись.
— Всідайтеся міцніше. Ну, з Богом.
Вони виїжджають на дорогу, земля здригається, хмара пилу здіймається аж до неба.
— Це що, будинок впав? — Рита перелякано озирається. — А якби ми там ще були?!
— Нічого не стається випадково.
Голос водія змінився, як і він весь.
— Бач, не впізнали! А ми ж зустрічалися, давні, так би мовити, знайомі. Мене звати Семен, Семен Титус, хіба забули?
Рита з Вікою перезираються, потім дивляться на Ореста — він вражено звів брови.
— Ви?!
— Бач, упізнали! Ну що, все сталося, як гадалося? Все гаразд?
— Атож, — Аліна обережно торкається до руки водія. — Як же це…
— Отак.
Дорога біжить під колесами машини, від її руху чомусь паморочиться в голові — і яскраві кола витанцьовують перед очима. Кола? Ні, це веселка за вікном купе. Щойно дощ пройшов, поїзд несе їх додому, вони дивляться одне на одного, нетямлячись.
— Чай пити будете?
Провідника турбує мовчазна компанія. Тільки товстуха в сусідньому купе вередує, а ці сидять мовчки, аж дивитися страшно.
— Гей, товариство, чай пити будете? Ну, як знаєте. купе. Сидять усі гуртом в купе-люкс, мовчать. Психічні якісь, не інакше. Та то не його клопіт. Не бешкетують, не заважають нікому, а що мовчать, то у нас вільна країна…
— Це всі фокуси чи ще будуть? — Ритин голос бринить істерикою.
— Мабуть, уже всі, — Аліна потягується, як зі сну. — О, мобілка ожила, є зв’язок. А їсти хочеться…
— Підемо до вагона-ресторану, — Ліка знехотя відпускає Орестову руку. — Тільки влаштуємось. Господи, це треба ж такому статися! Ніхто не повірить, кому розказати. Навіть татко… — І не треба, — Наталка міцніше притискається до Золтана. — Ліко, твій татко допоможе Золтанові з документами? Я б дідуся попросила, але нам треба швидко.
— Нема питань. Господи, я цю пригоду, доки житиму, пам’ятатиму.
— Не факт, — Мар’ян іронічно всміхається. — Після другого курсу в нас буде діалектологічна практика. Скажи, Наталко, де ми збиратимемо діалекти?
— Ага, фольклор ми вже зібрали, — Віка куйовдить своє волосся. — Дехто навіть трофей везе…
Провідник здригнувся і розхлюпав собі на кітель чай з лимоном — із того купе, де причаїлася мовчазна компанія, гримнув регіт. Бач, тихі-тихі, аж на тобі…
Сміх прокотився вагоном, поїзд в’їхав під склепіння веселки.