Скромно виструнчуюсь перед віконцем, але чоловік аж надто заглибився в свої рахунки для того, щоб звернути на мене увагу. Коли він нарешті підводить голову, то навіть не бажає поглянути на мене.
— Каса зачинена, — рикає чоловік з надутими щоками і вдивляється у вікно, наче я всівся десь там на парапеті.
— Це ще й краще, — киваю я.
— Ох, які ж ми дотепні… — Цього разу Баєв дарує мені похмурий погляд. — Я сказав: каса зачинена. Марно чекати.
— Про касу мені зрозуміло. А як ви?
І тицяю йому крізь скло посвідчення.
Чоловік а надутими щоками вочевидь збентежився, але помітно, що він намагається приховати своє зніяковіння.
— Ви б могли з цього почати, — рикає він тим самим службовим, ледь-ледь пом'якшеним голосом. — З якого приводу?
— З приводу вашого товариша й сусіда Маринова. Він мертвий.
— Як мертвий? — запитує Баєв, вилупивши очі.
— Так. Остаточно й безповоротно. А втім, вам, напевно, вже відома ця сумна звістка.
— Вперше чую від вас.
— Дивно…
— Що дивно?
— Дивно. Бо ви, власне, перший, хто бачив Маринова мертвим…
Чоловік з надутими щоками підводиться з протилежного боку віконця.
— … Ви, здається, чи не останній, хто бачив його живим?
Касир нахилився до мене. Його вибалушені темні очі дивляться зовсім розгублено:
— Зачекайте… Я нічого не знаю…
— Облиште, Баєв. Ця роль аж надто складна для вас. Краще скажіть, що ви робили зрання в кімнаті мерця.
— Зрання?.. В кімнаті мерця?..
— Так. І облиште цю манеру повторювати кожне запитання, як це роблять двієчники початкових класів, коли хочуть виграти час. Вас бачили. Є свідки. Отже, треба відповідати.
Чоловікові потрібна певна пауза, щоб оцінити ситуацію. Потім товсті щоки розтягуються:
— Я не був у кімнаті. Йшов на роботу й побачив, що двері в зимовий сад відчинені… А також двері в кімнату… Я здивувався, що Маринов порозчиняв скрізь двері в таку негоду… Зазирнув. Дивлюсь: спить. Я зачинив двері й пішов… Ось так.
— Він спав у досить незручній позі.
Касир трохи оговтався й став упевненіший. Він майже задоволений своєю вигадкою:
— Я не звернув уваги на його позу.
Не зводячи з нього очей, виймаю цигарку й закурюю.
— Мабуть, ви не звертали уваги й на симпатії з боку небіжчика до вашої дружини?
Баєв кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі. На його обличчі з'являється вираз, що віддалено скидається на зневажливу посмішку:
— Брехня й плітки. Маринов був бабій, це всім відомо, але він не переступав меж. Симпатії… Якщо говорити про симпатії, він більше симпатизував тій студентці.
— Але кажуть, що він виявляв велику увагу й до вашої дружини.
— Дурниці. Якийсь там дешевий подарунок, чи що…
— Наприклад?
— Звідки мені пам'ятати? Пара панчіх або комбінація…
— Чи не здається вам, — дружньо зауважую я, — що це дуже інтимні подарунки? Якщо хтось одягає на вас комбінацію, не виключено, що одного дня він забажає її зняти…
— На мене ніхто не вдягав комбінації, — сердито уриває мене Баєв.
— В цьому я вам цілком вірю. Припускаю навіть, що в комбінації ви б виглядали так, що чоловік захотів би не роздягати вас, а навпаки — прикрити ще чимось… Та зараз ідеться про вашу дружину.
— Облиште мою дружину, — рикає уже зовсім сердито касир. — Ви не знаєте ніякої міри.
— Згоден з вами, та є випадки, коли це необхідно. Наприклад, після історії, як ота, що тільки-но ви її так нахабно піднесли мені: зазирнув, зачинив двері, щоб сусід не застудився, й пішов собі геть… Або, як сказав би Цезар: прийшов, побачив і… пішов на роботу.
Баєв ніби лише тепер повністю розуміє, що його вигадка виявилася непереконливою. Огрядна постать знов перехиляється через перегородку:
— Я кажу вам святу правду… Якщо ви хочете довести, що я причетний до смерті Маринова…
— Чекайте, — заспокоюю його. — До цього ми ще не дійшли. До речі, де ви були під час смерті?
Касир, здасться, вже готовий дати відповідь, аж раптом помічає пастку.
— Не знаю, який час ви маєте на увазі, — буркотить він.