— Різниця є в усьому, — кажу я. — Навіть між близнюками.
— Так, але тут, здається, їх чимало. Я певен, що ти й сам це бачиш. Звичайно, поки що в тебе є досить підстав серйозно сумніватися, але цих підстав ще замало для цілковитої впевненості. Припустімо, що Маринова отруїли. В такому разі вбивця міг би дуже легко інсценувати самогубство, забравши собі в кишеню другу чарку. З іншого боку, здавна відомо, що іноді буває навпаки: самовбивця з якихось причин може кинути тінь на свою смерть, для цього йому досить вийняти з буфета другу чарку… Найменша можливість, але все-таки може бути.
— Мені це не здається можливим.
— Мені теж, — киває начальник. — Але ти, напевно, розумієш, чому я тобі кажу про це.
Боячись виявити себе не дуже вихованим, я промовчую.
Шеф повільно підводиться з-за столу. Він високий, трохи згорблений, ненабагато старший від мене, дарма що на його уявних погонах на дві зірки більше, ніж у мене.
«На одну зірку», — сказав би хтось заповзятливіший, бо моє наступне підвищення — справа кількох місяців. Та оскільки мене особисто різниця в зірках ніколи не хвилювала, я кажу «дві». Одна — за його терпіння вислуховувати і вникати в суть кожного речення, друга — за його вміння одночасно заходитися коло всіх справ.
Шеф ступає кілька кроків, немов збирається з думками. Це щось незвичне для нього. Потім повертається спиною до вікна й дивиться на мене таким поглядом, що настроює на позаслужбові розмови.
— Річ у тім, друже, що дехто з нас, порпаючись роками в усьому цьому бруді, і саме тому, що це триває безперервно, звикає шукати де тільки можливо — найгірше, навіть коли його немає… Одне слово, стає занадто підозріливим… Це одна з різновидностей професійної деформації. І, звісно, питання тут не лише морально-психологічного плану. Питання має чисто діловий бік: перебільшена недовірливість не тільки не корисна, як дехто собі уявляє, а й може завести на манівці, тобто перешкодити прийняти єдино правильне рішення.
Я й далі мовчу. Не тому, що не розумію, і не тому, що не згоден із ним, а тому, що намагаюсь просто збагнути, наскільки це зауваження стосується мене особисто.
— Так чи ні? — запитує шеф, дивлячись на мене спокійними світлими очима.
— Так. Хоч зараз я не в змозі зорієнтуватися, наскільки я сам деформувався.
Він посміхається:
— Сприймай це не як факт, а як застереження на майбутнє.
Потім його обличчя знову прибирає службового виразу:
— Просто мені здається, що ти в цій останній справі трохи передчасно прив'язався до певної версії. Звичайно, справа ще не розв'язана, і я припускаю, що ти матимеш рацію. Але все-таки дій без упередження.
Повертаючись до канцелярії, я застаю в ній судового лікаря, який зручно розташувався за моїм столом.
— А, зволив з'явитися, — кисло зауважую я, перебуваючи все ще під враженням від розмови з полковником.
Паганіні розтину трупів мерзлякувато потирає руки, не звертаючи уваги на мій кислий настрій. У цієї людини особливий талант не помічати неприємних речей.
— Холодно у тебе, хлопче. Я змерз. Чи не зігрітися нам цигаркою, га?
Важко зітхаю й кидаю на стіл пачку з цигарками, вже другу за сьогоднішній день.
— Твоїм пацієнтам ще холодніше, але їм ніхто не пропонує цигарки. Ну, розповідай: що нового?
Він не поспішає розповідати. Безцеремонно порпається в пачці, вибираючи найм'якшу цигарку, розминає її між пальців, шукає поглядом сірники, прикурює, не кваплячись, і лише після третьої затяжки благоволить відповісти:
— Поки що немає нічого певного. Як ти вже знаєш, смерть настало близько півночі. Аналіз отрути ще не закінчений, але тут буде все правильно: ціаністий калій… спогад про твоє дитинство. Друге: розтин трупу показав, що наш покійничок систематично зловживав спиртним.
— Це відомо й без розтину.
— І ще одне, про що, напевно, також знає інспектор, для якого не існує таємниць: рак легенів.
— Нарешті хоч щось позитивне.
— Настільки позитивне, що кладе край усій цій історії, — підсумовує Паганіні з деякою врочистістю.
— Ми покладемо їй край… Якщо ти кажеш… — бурмочу я, неуважно дивлячись на нього.
— Я не бачу, що розумніше ти міг би зробити. Людина була хвора на рак, пересвідчилась у цьому й проковтнула ціаністий калій, щоб не мучитись. Такі випадки траплялися не раз.
— А друга чарка, про яку ти весь час забуваєш?
— Якщо вона так тобі заважає, допий її й постав крапку. Друга чарка… Може, перед цим до нього зайшов приятель, і вони хильнули винця.
— У того, хто думає про самогубство, немає настрою пригощатись вином, — кажу я не так Паганіні, як самому собі.