Цієї миті судовий лікар, осяяний блискавичною ідеєю, підводиться й переможно проголошує:
— Стій. Я здогадався: його приятель був лікар. Вони зібралися випити вина, й під час випивки Маринов почав розпитувати лікаря й дізнався про діагноз своєї хвороби. Потім, коли той пішов, хворий, перелякавшись, проковтнув ціаністий калій.
— Своїми версіями ти доведеш мене до жебрацького ціпка, — втомлено буркочу я. — Заміряєшся на моє місце?
— Не бійся, — заспокоює мене Паганіні. — Таке холодне місце мені не потрібне. І взагалі я віддаю її тобі задарма, свою версію.
— Ти дай мені акт розтину, а версію залиш собі. Або ні. Зачекай!..
Тепер уже я, в свою чергу, осяяний блискавичною ідеєю. Підводжусь з-за столу й хапаю Паганіні за плече:
— Ах ти, старий чортяко! Звідки в твоїй голові такі подробиці? Отже, це ти був тим лікарем, який пив разом з Мариновим!..
Тим часом, як пишеться у протоколах, настав кінець робочого дня. Покидаю управління, але з цього не треба робити поспішного висновку, що мій робочий день закінчився. Я й такі, як я, становимо виняток: ми немов працюємо по найму. Поки з убивцею не покінчено, немає рації робити відпочинок.
Іду під дощем, обійнятий ностальгією. Ностальгією за старим будинком. Не за рідним, якого я, до речі, й не пам'ятаю, а за іншим — за будинком Маринова. Коли заходжу в двір, уже зовсім смеркло. Сильний вітер хилить віття каштанів, але цю деталь пейзажу скорше вловлюють мої вуха, аніж погляд. Над входом горить лампочка. З дверей саме виходить Катя з базарною сумкою.
— А, товаришу начальник… — починає жінка вивергати водоспад слів, наче моя поява була її найвищою мрією. — А я оце зібралася дещо купити.
— Купуйте, не турбуйтесь. Я хочу лише побачити вашу племінницю. Виконати формальність.
— Мені чомусь так і здавалося, що ви ще зайдете, тому я й кажу їй: не виходь, кажу, можливо, тебе шукатиме начальник, дуже приємний чоловік, який веде слідство, та хіба ж оці, теперішні, хоч хвильку всидять удома! Зробить манікюр, зиркне в дзеркало — і потім шукай її. Іноді в розмові з Марою я кажу їй: Маро, ти знаєш, оці теперішні…
— Вибачте, що я вас перебиваю, але чи не пригадаєте ви, о котрій годині повернувся вчора товариш Димов?
Очі жінки хитро примружуються. Вона довірливо схиляється до мого вуха:
— Товариш Димов був учора ввечері в Ямболі. Так він сказав мені сьогодні. Але нехай він розповість про це моєму капелюхові, — хто є й кого немає — про це я знаю найкраще, бо коли хтось повертається додому, він повинен пройти повз моє віконце, і я бачу його ноги. Так от: увечері я бачили, як повз віконце промайнули ноги Димова, і гадаю, що це було вже дуже пізно.
— До півночі чи пізніше?
— О, ще до півночі, в цьому я впевнена, бо згодом після того, як я побачила крізь віконце його ноги, я піднімалася пити поду і тоді ще не було о пів на дванадцяту…
— Ви, здається, спите дуже неспокійно.
— О, в мої роки, товаришу начальник, завжди так: коли спиш, коли не спиш, — сама не знаєш.
— А кажете, що нічого не чули нагорі, в кімнаті Маринова…
Жінка дивиться на мене так, наче зважує, чи не бовкнула вона чогось зайвого, потім трохи невпевнено посміхається своїм великим ротом:
— Ні, нічогісінько. Коли б я чула, то чом би не сказала вам?..
— Гаразд, гаразд, — заспокоюю її. — А товариші Колев і Славов уже повернулися?
— Лікар уже вдома й товариш Славов теж, та й я, якщо вам знадоблюся, скоро повернусь, якщо тільки мене десь не перестріне моя подруга Мара. Дуже гарна жінка, товаришу начальник, але жахлива балакуха… та й я теж не з мовчазних, я це знаю, але ж моя подруга Мара справді не знає міри, хоч скажу вам, це від того, що ми так звикли, адже раніше було бігаєш цілий день, аж ноги підкошуються під тої біганини, а коли звільнишся, то хіба тебе хтось поведе в кіно чи в кав'ярню, як оцих теперішніх? Пусте, найбільше — вийдеш на вулицю й погомониш із сусідками, за це ж гроші не платити…
Я задумуюсь над цими останніми словами, спускаючись у підвал, і пригадую колишніх жінок з нашої вулиці, що сиділи на ослінцях перед під'їздом, і вирішую, що, справді, навряд чи дуже веселим було життя жінки, для якої єдиною доступною розвагою були безплатні балачки. Хоч це, звісно, ще не виправдання для жінки, якщо вона бреше тобі в очі.
Лампочка в підвалі тьмяно блимає. За дверима Колева чути чоловічий і жіночий голоси. Вони жваво про щось говорять, та оскільки підслуховувати не годиться, я рішуче стукаю. Двері легко відчиняються, й у коридор висовується голова лікаря. Його обличчя не світиться гостинністю.