— Знову я… — повідомляю зовсім зайве. — Вибачте, але що вдієш: така професія.
— Розумію вас, — холодно киває Колев. — І моя професія така сама: робочий час ненормований. На жаль, зараз я не один… Родичка, знаєте…
— Я хотів би уточнити одну маленьку деталь, але якщо так — залишимо це на завтра, — кажу примирливо.
Лікар вагається — повернутися в кімнату чи вийти, потім ступає крок уперед і зачиняє за спиною двері:
— Якщо тільки одну деталь… Я боявся, чи не вирішили ви знову оглянути все, як уранці.
— Не бійтесь. Цього разу роздягатися не будемо. Виймаю цигарки. Закурюємо.
— Ну? — нетерпляче підганяє мене Колев.
— Ви недавно, здається, казали, що небіжчик був як скеля, чи щось подібне.
— Він був здоровий, це правда.
— А змовчали про те, що у вашої гранітної брили був рак.
— Невже рак?
Колев здивований, але не дуже.
— Авжеж, рак. Хоч ви належите до тих лікарів, які вважають рак лише тимчасовим нездужанням організму… але все-таки повинні були б згадати про цю деталь.
— Як я можу згадувати про деталі, які мені невідомі?
— А чи розмовляв з вами коли-небудь Маринов про рак взагалі?
— Ніколи.
Голос категоричний. Вираз на худому обличчі — теж.
— Так, а якої-небудь отрути він не просив? Ціаністого калію чи чогось іншого?
— Нічого такого не було. Як я вам уже казав, він труїв людей навколо себе й робив це без спеціальних препаратів.
— Зрозумів. Але в даному випадку йдеться не про навколишніх людей, а про нього самого…
Цієї миті двері за спиною Колева різко розчиняються. На порозі завмирає родичка — струнка дівчина з гарним — і будемо відверті — невдоволеним обличчям. Вона блимає на мене й кидає:
— А, в тебе гість… Я здивувалася, де ти пропав.
— Цей товариш — інспектор міліції, — пояснює Колев, не вельми задоволений появою родички.
Потім він згадує про правила етикету й мимрить:
— Познайомтесь…
Подаємо одне одному руки.
— Ви теж працюєте в галузі гінекології? — запитую я.
— Ні, в галузі біології, якщо це цікавить міліцію, — посміхається вона.
— В галузі біології? Ще донедавна вродливі жінки ставали виключно кіноактрисами, а тепер подалися у біологію. Боже, до чого ми дійшли!
— Немає нічого непоправного, — знову посміхається жінка. — Якщо знайдете для мене щось підходяще в кіно, можете одразу ж повідомити.
Вона злегка киває й знову зникає за дверима під настирливим поглядом Колева. Цей чоловік, напевно, жахливий ревнивець.
— Симпатична колега… — добродушно кажу я. — І родичка… Вона не дуже схожа на вас, але все-таки симпатична.
— Здається, наші думки відхиляються од службової теми, — зауважує лікар.
— Що ж удієш. Шерше ля фам[2], як кажуть французи, коли вирішують говорити банальності. Але повернімось до теми нашої розмови: з яким ще лікарем радився Маринов?
— Наскільки мені відомо, більше ні з ким. Він був не я тих, що розтринькують гроші на лікарів. Та й не було причин…
— Крім раку.
— Я вже казав: я не припускаю, що він знав про рак. У кожнім разі, зі мною він ні чим таким не ділився.
— Отже, теза про самогубство відпадає… — констатую я, ніби сам собі.
— Що ви сказали?
— Нічого. Просто вголос подумав. Як це роблять у романах. Або в божевільнях. Сам запитуєш — сам і відповідаєш.
— Тоді я, здається, стаю третім співрозмовником. До того ж — зайвим.
— Саме так, — киваю я. — Ідіть до родички. Свій свого не годує, але може бути корисним.
Коли він повертається спиною, я прямую до кімнати Славова. Моє стукання не справляє ефекту. Натискаю на клямку, і двері відчиняються. Приміщення порожнє, але на нішею, прикритою синтетичною завісою, чути плескіт води.
— Чи є тут хтось? — запитую я, хоч і без того очевидно, що є.
— Одну хвилинку, — долинає приглушений голос за завісою. — Зачекайте в кімнаті.
Переді мною ліжко, заслане бездоганно чистою ковдрою. Сиджу й чекаю. Ліжко м'яке, і я дозволяю собі напівприлягти, зсунувши капелюха на потилицю на знак приємного відпочинку, й закурюю.
Обстановка не розкішна, але затишна. Господар, здається, мав амбіцію довести мені, що холостяк — це теж людина. Я також виношую скромні плани щодо своєї квартири. Просто відкладаю їх до того часу, поки розв'яжеться маленька особиста історія. Та історія — здається, я про це вже згадував — почалася на танцювальному майданчику.
Відкидаю голову назад і поки отак курю, заплющивши очі, невиразно усвідомлюю, як шум душу непомітно перетворюється в шум моря й у звуки мелодії вже немодного танго.