Спускаюсь сходами, зазираю в бар, потім — у сусіднє приміщення. Шукаю Жанну. Найзручніше було б носити табличку з таким написом. Бо коли розшукуєш дівчину, про яку тобі відомо тільки, що в неї буйне каштанове волосся, блідо-рожева помада й бежеве пальто… І коли бачиш навколо дві дюжини дівчат з таким волоссям, серед яких добра половина з блідою помадою й у бежевих пальтах, — доводиться покладатися на власну інтуїцію. Або на допомогу офіціантки. Офіціантка саме в двох кроках од мене. Запитую її, і вона показує очима на столик у кутку. Отже, це Жанна. Наближаюсь і присовую стільця.
— Стіл зайнятий, — сухо каже дівчина.
— Бачу. Але змирюся.
Сідаю й приймаю зручну позу.
— Я покличу офіціантку, — попереджає Жанна.
— Чудова ідея. В таку мряку порція коньяку піде мені тільки на користь. Але спочатку поговоримо.
— З незнайомими не розмовляю.
— Нічого. Ми познайомимось і, можливо, полюбимось. Я з міліції.
Дівчина перелякано дивиться па мене, але одразу ж прибирає байдужого вигляду. Якщо треба вдаватися в деталі, мушу відзначити, що вона досить приваблива. Не Венера Мілоська. Скорше варіант кишенькового формату. Але є щось миле в цьому трохи блідому обличчі з примхливо задраним носиком і примхливо закопиленими повними губами. Про очі не кажу, бо вони, як вікно в душу, в цю мить трохи приплющені.
— Я розшукав вас у зв'язку з Мариновим, — кажу їй якомога галантніше. — Мабуть, ви чули, що з ним скоїлось.
— Чула, що він помер.
— Саме так. І оскільки я теж, зі свого боку, чув, що між вами існувала така собі, можливо, чисто духовна близькість, я дозволив собі…
Уриваю фразу, бо в цю хвилину з'являється офіціантка, що трапляється в таких місцях дуже рідко.
— Що ви візьмете? — запитую.
— Нічого.
— І все-таки…
— Каву, — з досадою відступає вона.
— Одну каву й один коньяк.
Потім повертаюся до перерваної розмови:
— Тож кажу, що дозволив собі забрати трохи вашого часу, коли дізнався про те, що між вами існувала якась там близькість.
— Ви забираєте і в себе час, — так само похмуро зауважує Жанна. — І зовсім даремно. Ніякої близькості, ні духовної, ні іншої, між мною і Мариновим не було.
— Відомо, що він од вас дечого домагався, — наважуюсь нагадати їй.
— Я теж багато чого домагаюсь, та одна справа домагатися, а інша — мати. Це правда, що Маринов хотів зі мною одружитися, але ж ви знаєте, що для цього потрібне взаємне бажання.
— І все ж, якщо такий практичний чоловік, як небіжчик, мав певні надії, він, мабуть, на щось розраховував?
— Розраховував на мою тітку. Я так йому й казала: «Якщо ти порозумівся з моєю тіткою, — одружуйся з нею й не мороч мені голову!»
— Так не можна розмовляти зі старшими.
— Я звикла казати те, що думаю.
— Це ми ще побачимо.
До нашого столу наближається пара. Це вже неповнолітні. Вони зовсім малолітні, принаймні дівчина. Проте вік не заважає їм триматися з невимушеною впевненістю бувалих людей. Хлопець навіть тримає в зубах запалену цигарку з гірко-пересиченим виразом людини з потойбічного світу. Маю на оці потойбічний світ Чікаго.
Пара бере два порожні стільці й готується прилаштуватися до нашого столу.
— Зайнято! — кажу я.
— Нічого, ми сядемо на незайняте, — поблажливо відповідає людина з потойбічного світу, кривлячись, бо дим від цигарки лізе їй в очі.
— Ви врятували його? — упівголоса запитує Жанна.
Тільки-но я готуюсь сказати, що не встигли, як до нашого столу прямує новий приблуда. Він набагато старший за інших, можливо, навіть уже досяг двадцяти. На зріст не високий, але ставний. Фізіономія не потворна, якщо не зважати на нахабний вираз і вологий блиск очей. Приблуда, напевно, під градусом.
— Гей, ти, школярику! — звертається він до малолітнього кавалера. — Забирайся додому, поки тобі не надавала ляпанців мати, і по дорозі не забудь повернути в дитячий будинок дівчину.
Щоб підсилити свої слова, він підштовхує кавалера кулаком у плече.
— Як ви смієте… — ображається кавалер, озираючись навколо в пошуках можливого захисту.
Але допомоги немає. У приміщенні такий густий дим, що навряд чи хтось щось помічає.
— Ану, брись, поки не покуштував кулаків… — наполягає молодик, хапаючи й даму за рукави плаща. Пара змушена залишити територію.
Малолітні йдуть, усе ще дивлячись у бік столу, ображені, але гордовиті.
Переможець недбало опускається на стілець поруч мене й лише тоді помічає мене. На його обличчі з'являється вираз презирливого непорозуміння.
— Познайомтесь, — поспішає втрутитися Жанна. — Тома Симеонов, ми звемо його просто Томі…