Мотор починає торохтіти на першій швидкості, і ми рушаємо. Заплющивши очі в мороці під капелюхом, я потроху повертаюсь до свідомості, але й далі сиджу отак напівлежачи, бо, й не розплющуючи очей, бачу все, що навколо мене: спини шофера й лейтенанта з науково-технічного відділу, два жовтих промені фар, що ледь-ледь прорізають темряву, сивий ряд фасадів, що невиразно проступають у сутінках світанку.
Машина якийсь час повзе, потім спиняється. Навіть не дивлячись, я знаю, що ми біля будинку судового лікаря. Навіть не дивлячись, я знаю, що в цю мить саме він і ніхто інший відчиняє дверцята машини й, стогнучи, влаштовується на сидінні поруч мене.
— Ну й погодка, га?
Запитання, судячи з усього, звернене до мене. Ліниво відсовую капелюх на його звичайне місце і без особливої цікавості дивлюсь на віртуоза розтину трупів.
— Твоя професія не потребує ні променів, ні фіалок, — зауважую я, коли машина рушає знову.
— Я не згоден з тобою, хлопче. Промені й фіалки потрібні кожному. І, звичайно ж, ситний сніданок. Я добряче перехопив. Перш ніж вийти, я завжди як слід заправляюсь. Особливо в таку погодку.
Ті теревені про користь сніданку для мене не нові. Слухаю їх неуважливо й необачливо виймаю з кишені пачку цигарок. Фатальна помилка, бо я відразу ж чую знайому репліку:
— Та пригости ж!..
— Чи ти, бува, не кинув знову курити?
— Авжеж, — відказує цей Паганіні розтину трупів, безцеремонно порпаючись у пачці, щоб намацати найм'якшу цигарку.
Я примирливо зітхаю й подаю йому сірники.
— І щастить же мені: коли працюю з тобою, ти чомусь завжди утримуєшся від куріння. Утримування, яке мені дорого коштує.
Паганіні з насолодою затягується й добродушно пропонує мені:
— Кидай і ти!
— Дякую. Життя й без того так влаштоване, що весь час треба від чогось відмовлятися. Іноді доводиться відмовлятися й од медицини…
— Я вже це чув, — буркоче лікар. — Але не заперечуватиму, якщо ти ще раз повториш.
— Але ж ти не чув продовження.
— А саме?
— Я дуже страждав від того, що злидні не дозволили мені стати лікарем… Так, дуже страждав…
Тут я навмисно замовкаю, аж доки не чую запитання:
— Ну, й що ж потім?
— А потім — нічого, — відповідаю я. — Зустрів тебе й зрозумів, що я нічого не втратив.
— Я так і знав, що ти вигадаєш щось подібне… — зауважує судовий лікар без тіні образи.
Саме це найбільше дратує мене в цьому чоловікові — я ніколи не можу його розсердити. Називаю його Паганіні розтину трупів і «старим», хоч він лише на вісім років старший від мене, але ніщо не може зіпсувати його безхмарного настрою.
— Власне, дядьку, — кажу я примирливо, — ти заслуговуєш певної поваги. Щоправда, ти робиш візити лише трупам, але хоч не виготовляєш їх сам, як це роблять деякі твої колеги…
Мені хочеться підкинути йому ще кілька компліментів у такому ж дусі, та саме в цю мить машина зупиняється і шофер повертається обличчям до нас:
— Отут номер двадцять сім, товаришу майор.
Я дивлюсь крізь скло й ледве розрізняю високу металеву огорожу з іржавими чавунними квітами та іншими старовинними викрутасами.
— Заїжджай всередину, — кажу я. — Не треба влаштовувати вуличної вистави.
Машина повзе по алеї. Праворуч невиразно проступає голе мокре віття високих дерев. Ліворуч — чорний силует старого багатого будинку. Похмурі високі вікна. Облуплена штукатурка. Вологість і меланхолія. Не кажучи вже про високу платню за квартиру. В моєму мозку за звичкою фіксується найприкметніше з обстановки. Розміщення вікон. Нижній поверх. Зимовий сад, сполучений з однією з кімнат. Трохи далі — вхід. Той, перед яким ми зупиняємось.
Входимо, переступаємо кілька сходинок і опиняємось у просторому темному холі. Це одне з тих традиційних приміщень, що символізують колишній буржуазний добробут і правлять головним чином для того, щоб спіткнутися об нагромаджені в напівтемряві меблі. На щастя, зараз меблів немає. Єдине, що я помічаю в сутінках, це постать міліціонера біля одних з дверей. Професійне чуття підказує мені, що треба йти саме туди.
Отже, це кімната, яка віднині називатиметься «місцем події». Місце події досить просторе, але враження про простір немає, бо все геть захаращено здебільше зовсім зайвими меблями: два гардероби, один величезний, із дзеркалами, другий — без дзеркал, комод з мармуровою плитою, кілька столиків, на які навряд чи можна щось поставити, бо вони й так ледве утримують рівновагу, велетенська псевдояпонська ваза, туалетний столик з круглим дзеркалом, що пожовкло від часу, крісла й ослони, два фікуси обабіч дверей, що ведуть у зимовий сад, і ще безліч інших речей, які я утримуюсь перераховувати, щоб не впадати в натуралізм.