— Я не прийшла ні по які гроші.
— Тоді що ж ви шукаєте? Секретаря вашої спілки? Він щойно вийшов, дідусь. Раптом відчув себе втомленим і попросив вибачитись перед вами… Чи ні… Як я не здогадався раніше: вбивця завжди повертається на місце свого злочину… Про це навіть пишеться в книжках…
— Годі. Я від вас збожеволію, — стогне Жанна, затуливши руками обличчя.
— Тоді розповідай.
Вона крутить головою туди й сюди, щоб уникнути променя ліхтаря, але зустрічає скляний погляд Маринова на портреті й опускає очі.
Я терпляче вичікую паузу. Є хвилини, коли краще почекати.
— Я прийшла по гроші… — каже нарешті Жанна. — Власне, по свої гроші… Він обіцяв їх мені. Обіцяв купити мені хутряне пальто… Отже, гроші належали мені… Тож я й прийшла їх узяти.
— А чому ти не сказала мені про це раніше? Чому не вимагала свої гроші законним шляхом?
— Я гадала… я гадала, що ви бозна-що подумаєте.
— А тепер, по-твоєму, що я подумаю?
Вона мовчить. Потім машинально повторює:
— Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…
— Ти спізнилась. Гроші ми забрали ще вранці. Вони були. якраз у тому місці, про яке ти знаєш. Ось у цій шафі, в схованці під шухлядою на білизну. Ми забрали їх, щоб вони не спокушали одну маленьку злодійку.
— Я не злодійка… — Голос її майже байдужий. — Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…
— А за що він тобі їх обіцяв? Щоб винагородити твою невинність? Якщо ти не мала з Мариновим нічого спільного, якщо була в нього лише один-два рази, та й то в супроводі своєї тітоньки, — звідки тоді тобі відомо навіть те, де він зберігав гроші? І звідки в тебе ключ від зимового саду? І хто саме примусив тебе йти по гроші?
— Заждіть… Я вам поясню.
— Мені набридла твоя брехня. Даватимеш пояснення в іншому місці. А там, щоб ти знала, допитують недовго, без інтиму та інтермедій, не так, як я… А зараз — забирайся додому. І дивись мені: щоб була вдома при першій же потребі.
Прокляття мого життя — знову я сам-один. І знову морок — батарейки коштують дорого. Якийсь час ходжу туди й сюди, але мене непереборно приваблює ліжко. В ньому криється якась зловісна таємниця. Поклавши собі будь-що розгадати її, я влягаюсь на м'якій ковдрі.
Це місце аж кишить відвідувачами. Треба було б подзвонити по телефону й викликати варту. Щоб цієї ночі сумувало на одну людину більше. А навіщо? Моя квартира з незасланим ліжком ненабагато краща за кімнату мерця.
Звідки збереглася в моїй голові ця лірика? Здається, ще з першого класу гімназії. Ні, не буду викликати варту. Я не такий вразливий, щоб не переспати там, де переді мною була смерть. Зрештою, сон — рідний брат смерті. Тиша… Навіть годинник зупинився. Тиша… На добраніч, шановні слухачі!
І ось ранок знову. Трохи світліший, ніж учора. Зник лондонський туман, що так пасує до розплутування темних історій. Дивлячись крізь вікно на мокрі, скуйовджені вітром дерева, телефоную в міністерство й викликаю своїх людей. Вони прибувають так швидко, що мені навіть не лишається часу поголитися у ванні Маринова й напахтитися його французьким одеколоном. Потираю рукою своє заросле обличчя, оглядаю задумливо кімнату й кажу лейтенантові:
— Треба перетрусити геть усе. Якщо стільки людей і досі нишпорять у цій кімнаті, — тут щось має бути… Спочатку Баєв. Потім — Димов. І нарешті ця мала. Як ти гадаєш?
— Нам ніщо не заважає зробити такий трус. Тоді хоч буде все ясно.
— Атож. Щоб усе було ясно. Навіть ризикуючи, що в нас піде обертом голова від цього трусу.
— Ви все жартуєте.
— Які ж тут жарти. Ніяких жартів. Я хочу чистої роботи, зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу майор.
Те, що робота буде виконана чисто, я знаю наперед. Лейтенант розподіляє людей, і невдовзі четверо чоловік починають за планом усе в кімнаті перетрушувати. Стіни, підлога, стеля, одвірки й віконниці, люстри, електропроводка, — геть усе буде старанно оглянуто.
Ревматик Холмс гадав, що вагомий доказ можна знайти тільки тоді, коли на думку спаде геніальна ідея. Прибуваєш на місце злочину, роздивляєшся й міркуєш: якщо взяти до уваги характер мислення вбивці, то як можна, не заходячи в суперечку з логікою, вважати, що він залишив свій слід? А справа набагато простіша: обшукуй сантиметр за сантиметром і рибка сама припливе тобі в руки. Так, це нудно, дріб'язково й навіть тхне бюрократією, однак ефективно.
Якийсь сторонній споглядальник, коли б у нього вистачило терпіння простежити за моїми діями, міг би подумати, що я ходжу від квартири до квартири просто так, аби лиш побазікати. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь, повинен сказати, що я працюю за планом. Наприклад, цього ранку в мене передбачено візити до деяких дам. 1 а оскільки мій зовнішній вигляд такий, що згадані дами могли б це зрозуміти як вияв неповаги з боку влади до їхніх персон, я трохи змінюю свої наміри і йду спочатку до інженера. Застаю його заклопотаним господарськими справами, точніше — приготуванням кави. Цей чоловік таки набуде навичок старої діви, якщо він їх іще не набув. Я не здивуюсь, коли побачу, як він, випивши каву, переверне чашку на блюдце й почне ворожити на кофейній гущі: що йому випаде — дорога чи лист здалеку.