— Заходьте, — запрошує із знайомою вже мені люб’язністю інженер. — Одну лише хвилиночку, я подивлюсь, щоб не википіла кава.
Він зиркає на мене й, певно, у нього вже досвідчене око, бо відразу ж додає:
— Ця історія геть поглинула вас. Якщо хочете скористатися нагодою, можете поголитись. Я особисто не переношу, коли не поголений. Бритва над умивальником… вона чиста.
В тому, що вона чиста, я не сумніваюсь. У цій квартирі все чисте. Чисте, але помреш з нудьги, як сказав хтось.
— Хоч це з мого боку не дуже делікатно, — кажу я, — але ваша пропозиція слушна. Сподіваюсь, що користування чужою бритвою не буде витлумачено як підкуп.
Наглядаючи за кавою, Славов кидає ту саму репліку, яку я тільки-но чув нагорі:
— Ви все жартуєте.
— Я жартую, а от інші не жартують. В одному місці тобі підсовують гроші, в другому пропонують поцілунок…
Знімаю піджак, розв'язую краватку й починаю намилюватись перед дзеркалом над умивальником. Аж потім чую відповідь Славова:
— Здогадуюсь, хто пропонував вам поцілунок.
— Помиляєтесь, — кажу я, стежачи, щоб мило не потрапило мені в рот. — Це давня історія… Літо… танцювальний майданчик… і ніякого зв'язку з моєю професією. Як у вас із танцями?
— Танцюю, але погано, — повідомляє трохи здивований інженер.
— Якщо, добродію, хочете наздогнати мене, треба танцювати ще гірше. Це вам Жанна сказала, що ви погано танцюєте?
— А хто ж іще… — бурмоче Славов, старанно розливаючи каву в дві маленькі чашечки. — Жінки навперебій не вішаються на шию таким, як я.
— А чому? — запитую, припиняючи на мить гоління. — Ви не бридкий і не дурний. Взагалі не маєте якогось помітного дефекту.
— Не відаю, чому. І признаюсь вам: це мене не дуже й цікавить.
Я закінчую гоління й пропоную:
— Можу розкрити вам таємницю, але боюсь, що ви образитесь.
— Я не образливий. Кажіть.
Схиляю голову під кран, обливаючись крижаною водою, потім випростуюся з таким почуттям, наче знову народився.
— Ви трохи… як вам сказати… нудний…
— Я бачу, що ви таки знайшли учора ввечері Жанну, — зауважує Славов з деякою гіркотою.
— Справді, я знайшов її в інтересах слідства. Але ця думка йде не від Жанни.
Інженер не виявляє бажання сперечатися. Він послужливо пропонує мені рушник і, поки я чепурюся, миє бритву й акуратно кладе її на місце.
— Ви любите порядок, — констатую я. — Я ще вчора позаздрив вам. Непомітними дрібницями створюєте собі комфорт. Тільки не забувайте, що люди не можуть підкорятись вам так, як речі, заради вашої зручності.
— Не бачу зв'язку, — похмуро кидає інженер.
— Невже? А я ледь не сп'янів од точності свого вислову. Нічого, не звертайте на це уваги. Взагалі, якщо чогось не розумієте, — обминайте десятою дорогою… Між іншим, що за один цей Том?
— Не знаю. Ніколи не зустрічав його і взагалі мені незручно розмовляти з вами на ці теми.
— І мені також соромно розпитувати, але іноді доводиться. Він студент чи нероба?
Славов сідає на стільця й відпиває трохи кави. Потім каже, не відриваючи голови від чашки:
— Був студентом… Зараз, напевно, байдикує. А втім, Жанна поінформує вас краще. Вона, здається, бачиться з ним щодня.
— Яка користь з того, що вона з ним бачиться? Адже кохання — сліпе.
— Може, я теж засліплений, — тихо промовляє інженер.
— Ревнощами?
Він мовчить. Допив каву і втупився в порожню чашку. Я не вірю в те, що він щось там бачить.
— Ну що ж. Не будемо відхилятися од теми нашої офіційної розмови… Я хотів лише додати, що той, хто грає на своїй гордості, як правило, програє. Річ у тім, що поки ти граєш на гордості, дурніші розпочинають іншу гру.
Він так само мовчить, дивлячись поперед себе. Потім згадує:
— Ваша кава охолоне.
Відпиваю з чашки, навіть не сідаючи. В мене звички солдата. Потім закурюю. Після ковтка кави посмоктати цигарку — саме задоволення. Щоб вона була ще кращою, я знову тягнуся до кави: