— Яка чутливість! А брехати вам не було незручно… Що ви шукали в своєї першої дружини? Надійне алібі?
— Нічого не шукав… Я часто ходжу туди… Там я почуваю себе більше вдома, ніж у цьому будинку, відколи ця мерзотниця… ви мене розумієте… і це після всього, що я зробив для неї, витягти її з багна, ризикуючи своїм незаплямованим ім'ям, залізши в борги…
І почалося. Спробуй тепер його спинити. Нова партія брудної білизни. Чи, можливо, та сама, тільки повернута іншим боком… Ціла купа мальовничих деталей. Крім однієї, суттєвої.
Неуважно слухаю його, і мої вуха знову вловлюють слово «пекло».
— Зачекайте, — кажу я. — Ви мені затуркали голову. Якщо це пекло, то чому ж ви не поклали йому край?
— Хіба це залежало від мене?.. В цьому будинку все вирішував тільки Маринов… Він тероризував нас усіх.
— І хто ж з усіх вас таки зумів покласти цьому край?
— Тільки не я.
— Гаразд, припустимо, що не ви. Тоді хто?
Темні, з жовтастими білками очі витріщилися на мене.
— Не знаю хто. В усякім разі, не я. А за Димова не ручаюсь…
Іду вулицею під дрібним дощем і з сумом уявляю собі, як у цей саме час повільно охолоджується в тарілці моя порція баранини. Потім примиряюся з цим і пробую подивитись на проблему з філософського боку. Гаряча їжа шкідлива, але я настільки одвик від неї, що мені ніколи так і не трапилося покуштувати її; напевно, їсти її гидко. Зате залізо, якщо хочеш його кувати, повинно бути гарячим. Саме з цих міркувань я змушений поспішати до Димова.
Застаю адвоката в конторі самого. Це вже плюс. Не від чого людина не простуджується так, як від допитів на вільному повітрі. Зігрієшся під час розмови, потім тебе протягне — ось і маєш лихоманку, марення в мокрих простирадлах і т. ін.
— Іду вас порадувати, — гукаю бадьоро Димову, який ледь мені киває. — Нарешті ми знайшли те, що ви шукали!
При цих словах я весело розмахую перед ним листами й доносами, знайденими в порожнечі ніжки шафи. На мій подив, Димов не лише не кидається до мене з обіймами, а й навіть стає ще похмурішим, ніж раніше.
— Що, хіба ви не радієте? — наполягаю я. — Ось так. Таке воно, наше життя. Хочеш зробити людині маленьку радість, а замість того… Хай вас потішить хоч новина про те, що ваше алібі виявилося украй брехливим, пане таємний агент!
— Я не був таємним агентом, — байдуже промовляє Димов.
— А оці доноси? Гадаю, ви не забули, що тут, крім ваших любовних листів, є ще й ваші доноси?
І для більшої певності знову розмахую паперами.
— Ви самі знаєте їхній зміст, — відповідає тим самим мертвим голосом Димов. — Це дрібні повідомлення, які не я один давав поліції і які примушував мене давати Маринов про наших клієнтів.
— Чому ж тоді такий страх перед цими паперами?
— Щоб не втратити адвокатське місце.
— Підстава не дріб'язкова…
— Але погодьтеся, зовсім недостатня для того, щоб учинити вбивство… Якщо я, власне, й відчув страх перед тим, що ці папери можуть виявити, то лише після смерті Маринова. Поки той падлюка був живий, я взагалі багато не думав про це: він міг мене шантажувати ними тільки тому, що про них ніхто не знав. Отже, він не був зацікавлений у тому, щоб комусь показувати їх.
— У чому ж конкретно полягав цей шантаж?
Димов підпирає голову рукою і втуплює очі в заплямований чорнилом стіл:
— У чому тільки не полягав… Він знущався з мене, наче я й досі був у нього хлопчиськом на побігеньках. Я бігав по митницях… спродував речі… Він примушував мене знайомити його з дівчатами… поки не пішов під три чорти…
— Навіщо ви так — все ж таки небіжчик… Але змінимо тему розмови. Отже, того вечора, коли ваш друг уживаючи ваш вишуканий вислів, пішов під три чорти, ви перебували не в Ямболі, а в Софії. Де саме?
— Вдома.
— А чому ж ви збрехали… вибачте, чому ви сказали неправду?
— Щоб уникнути ваших допитів.
— Легковажно. Людина ніколи не може уникнути своєї долі. А втім, без заяложених афоризмів. Що ж ви робили вдома? Пили коньяк з Мариновим?
— Ніякого коньяку я не пив.
— Отже, пив він, а ви тільки наливали?
— Я не був у Маринова, я вже казав. У Маринова була жінка.
— «Жінка» — це звучить надто загально.
— Я не дуже впевнений, та коли я повертався, здається, чув голос цієї маленької дурепи… Жанни.
Жанна. Тимчасово викреслений пункт мого плану. Саме час попрацювати над ним. Викидаю з голови думку про баранину — і я знову в дорозі. Іду вулицею під дрібним дощем, заглибившись у думки. Деякі версії відпадають, інші проясняються. В голові моїй стає просторіше. Треба зважити останню можливість: чи не заскочити мені в «Коницю» випити чашечку кави? Заглядаю всередину крізь вітрину. Черга невелика. Не доведеться гаяти пообідній час. Це розв'язує проблему голоду.