Катя від несподіванки роззявляє рота. Несподіванка, можливо, навіть трохи завелика.
— Жанна — у Маринова! Хто вам сказав?
Довірливо нахиляюся до вуха старої:
— Ваша подруга Мара… Жах, яка цокотуха!..
До кінця робочого дня ще залишається дві години. Час піти у відділ за черговими довідками. Канцелярія моя, як і слід було сподіватися, порожня. Кидаю капелюх на стіл, закурюю й берусь за телефон. Ще не встиг набрати номер, як мене викликають до шефа.
— Ну, що нового? — запитує шеф за своєю звичкою й так само за звичкою показує мені на крісло біля столу.
— Нового чимало… Просуваємось… Принаймні версій уже не так багато…
— Це теж дещо, — посміхається полковник. — Коли кількість підозр зменшується, спрощується завдання.
«Іноді завдання настільки спрощується, що взагалі втрачаєш бажання розв'язувати його», — кажу я, але подумки, бо такій фантазії не місце під час службової розмови.
Коротко викладаю новини. Шеф уважно слухає й уважно дивиться на мене своїми спокійними світлими очима. Потім підводиться й за звичкою спроквола ступає кілька кроків, повертаючись спиною до вікна:
— Ось так. Ти маєш рацію. Поки що сліди ведуть в одному напрямку. Не знаю, чи він правильний, але поки що все йде до одного. Хоч знову кажу тобі: не прив'язуйся до версії. Дій без упередження.
— У мене немає упередження. Навіть, відверто кажучи, я іноді запитую себе, чи варто заради такого закінченого паскудника, як отой Маринов, до того ж приреченого, хворого на рак…
Шеф проти своєї звички уриває мене, наче для того, щоб не дати мені сказати щось недоречне. Голос у нього сухий, зовсім офіційний.
— Варто, про це навіть зайве питати. Варто, хоч і не заради паскудника, а заради принципу, якого ти повинен дотримуватися й застосовувати на практиці.
На цьому, очевидно, розмову закінчено. Треба підводитись. Полковник спиняє мене рукою, його світлі очі уважно дивляться на мене:
— Візьми цигарку…
Беру. Закурюю.
Світлі очі й далі дивляться на мене:
— У тебе втомлений вигляд, Антонов.
— Авжеж!.. Ви ж знаєте, що через мою голову вряди-годи проходили й серйозніші справи.
— Йдеться не про справу… Йдеться про ставлення.
Шеф повертається спиною до вікна. Погляд його світлих очей поступово змінюється. Тепер він знову теплий, не офіційний:
— Вчора мені хотілося застерегти тебе від надмірної підозріливості. А сьогодні мені здається, що небезпека насувається з протилежного боку… Підозріливість і поступливість — однаково заважають у нашій професії.
— Я не дитина, — кажу трохи нервово. Здається, я справді втомлений.
Полковник легенько всміхається:
— Я тебе й не повчаю, як дитину. Ми розмовляємо. Бувають моменти, і вони нам обом відомі, коли хочеться діяти на власний розсуд і ризик. Тільки ми, дорогий, не судді. І якщо почнемо вершити правосуддя на власний розсуд замість вести слідство, не знаю, до чого ми дійдемо…
Курю, похнюпивши голову. Все це мені відомо не гірше за інших, хоч у мене на дві зірки менше, ніж у полковника.
Він угадує мій настрій:
— Ти, напевне, думаєш: чого це начальник причепився до мене й читає вголос відомі істини. А тому, що одна справа — щось знати, а зовсім інша — додержуватись того, що знаєш. Просто ти трохи втомлений.
Повертаюсь у канцелярію й знову знімаю трубку, але так і застигаю у цій позі, неуважно дивлячись на телефон. Утомлений?.. Можливо, що й утомлений. Цей принцип, коли тягнеш його на своєму горбі, подеколи стає надто важким. Іноді покладеш його ненадовго в куток, щоб трохи розім'яти плечі… Особливо, коли одна дівчина запросила тебе під свою парасольку і ти в подяку за це робиш усе можливе для того, щоб вона на багато років залишилася сухою… Жива дівчина… І мертвий паскудник… Тобі слово, інспекторе!
Телефонна трубка затиснута в руці. Дивлюсь на неї, наче гадаю, для чого я її зняв. Потім набираю номер.
— Мені потрібна довідка про списки… Вже готова?.. То ви що, чекаєте спеціальної письмової заяви?.. Ясна річ, негайно!
Підводжусь, умикаю лампу й виголошую свій звичний монолог з приводу цього похоронно-жовтого освітлення. Потім підходжу до вікна й задивляюсь на вулицю, яка поступово розчиняється в сутінках, що огортають землю. Звичайно ж, тут нема на що дивитися. Дерева, будинки, люди, що, як завжди, поспішають, — усе це мені знайоме роками. Пейзаж без екзотики, особливо зараз, у розпливчастому Тумані сутінок, і все ж таки є щось тепле й спокійне в цьому пейзажі, всупереч грудневій мряці. Групка дітлахів повертається із школи… Маленька дівчинка несе хліб і, озираючись, відриває скоринку й кладе собі в рот… Кілька чоловіків розмовляють, чекаючи трамвая… Жінки видивляються на вітрини… Це не твій світ. Твій — отой, інший, з розтинами трупів і запахом карболки, вероналом і ножами, з трупами й речовими доказами, кривавими плямами, відбитками пальців… Тим-то ти не можеш дати раду навіть своїй маленькій особистій справі.