Дзвонить телефон. Відганяю геть неслужбові думки й хапаю трубку:
— Так, це я… Авжеж, саме про відбитки пальців… Якщо ви впевнені — то її… Не поспішаю… коли приготуєте…
Натискаю на важіль, сідаю на край столу й закурюю. Отакі справи, моя. дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене… Потім знову знімаю трубку. Набираю номер:
— Алло, старий… О, так, ти не дід Мороз… З приводу розтину, звичайно ж, не для того, щоб поцікавитись твоїм здоров'ям… Нічого певного? А коли ж?.. І ви також…
Тільки-но збираюсь сказати, які в них черепашачі темпи, як заходить старшина.
— О, нарешті!
Старшина віддає честь, підходить до столу й кладе аркуш паперу. Це дані про людей, яким протягом останнього року видавали під розписку ціаністий калій. Машина працює ритмічно й без перебоїв. Немає потреби в Шерлоках Холмсах і геніальних здогадках.
Беру аркуш і нашвидку пробігаю очима прізвища. Нічого. Перечитую знову, уважніше. Нічого. Е, так, моя дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене…
— Слухай, — кажу я старшині. — Це нічого мені не дає. Хай приготують повний список і за три попередні роки… І якнайшвидше, розумієш?.. Завтра вранці щоб він був у мене на столі.
Робочий день скінчився. Принаймні для таких, як Паганіні розтину трупів. А мій триває. Хоч і на повітрі. Найперше — ковчег мерця.
Підвал. Кімната Жанни. Килим з породистим левом і зеленим перцем сповнює кімнату екзотикою. Проте мій погляд спрямований на звичайнісіньку плюшеву завіску в кутку. Жінка-водоспад вловлює мій погляд і заперечливо хитає головою.
— Мені стає аж незручно дивитись, як ви бігаєте туди-сюди… — зітхає тітка Катя. — Ні, не приходила моя гультяйка…
Далі — «Варшава». Вищий світ. Пожвавлення. Але Жанни немає.
Відтак — «Берлін» і ще кілька закладів поблизу нього. Потім знову «Варшава». Цього разу щастя всміхається мені, хоч і напівусмішкою: немає нареченої, зате є наречений.
Молодик сидів унизу, в барі. Поринув у роздуми. За чаркою коньяку. Сідаю поруч, намагаючись не заважати йому своєю присутністю. Офіціантка запитально дивиться на мене.
— Чарку коньяку, — кажу я. — Мав випити його ще вчора увечері… Та іноді через усяких типів не можеш навіть цього зробити.
Офіціантка ставить переді мною повну чарку, не звертаючи уваги на мої недоладні скарги. У вік атома нікого не здивуєш своєю неврастенією.
Відпиваю трохи коньяку, й це нагадує мені, що я давно вже не курив. Зробивши й цю справу, дивлюсь у дзеркало, що ними обличкований бар, і несподівано для себе зустрічаюсь поглядом із знайомим женишком. Він ховає очі. Потім, однак, усвідомлює, що так поводитись негарно, й мурмотить щось собі під ніс, здається, «добридень».
— А, студенте!.. — згадую я. — Ви самі? Нічого, це ще й краще. Найбільше полюбляю чоловічу компанію. Жінки тільки псують усю справу. Їм що — аби витягувати з нас грошики. Як Жанна? Щось поцупила?
— Я вас не розумію, — так само невиразно бурмоче Том.
— Маєте незакінчену вищу освіту, а не розумієте. До речі, що ви там вивчаєте, якщо не секрет?
— Право…
— Кулачне чи яке?
Відповіді немає.
— А де конкретно ви навчаєтесь? В Оксфорді чи в Кембріджі? Бо в Софійському університеті вас немає. Та це деталі. Не будемо вдаватися в подробиці. То як, кажете, справа з грошвою?
— Я вас не розумію… — пручається Том.
— Кажу: грошва, монети, тугрики. Заощадження Маринова. Скільки разів ви трусили того телепня?
Напружую слух, але відповіді знову немає.
— Якщо вам незручно розмовляти, можете користуватися жестами. Мова глухонімих — для мене як рідна. Тричі? П'ять разів? — наполягаю я, показуючи на пальцях.
Та відповіді немає й немає.
— Отже, знов доведеться запитувати Жанну. Ні, я таки, мабуть, справді краще лагоджу з жінками. Хоч, щиро кажучи, я не бабій. То куди, кажете, подівся «ваш маленький приватний банк» — тобто Жанна?
— Якщо ви запитуєте про Жанну, я не знаю, де вона, — нарешті вступає в розмову Том.
— Нічого. І це з'ясується… Це стосувалося вас. Куди ж ви гадаєте її відправити? У виховну колонію? У в'язницю? Дійте сміливіше! Мета вже близько.