— Тільки-но ти багато чого наговорила, — зауважую я нарешті. — Де в чому ти, звісно, маєш рацію. Але ж так і не відповіла на моє запитання.
Вона дивиться на мене з докором:
— Відповіла…
А, йдеться про поцілунок. Але в неоформленій словесно відповіді завжди криється щось двозначне, принаймні для мене. Професійна звичка.
— Отже, питання розв'язано… — наполягаю я.
— Треба, щоб ти сам його розв'язав. І не відразу. Зрозумієш коли. Так багато справ починається добре, а закінчується погано, що людина схильна боятися всього, що починається добре.
— Фаталізм і марновірство, — бурчу я. — Релігійні пережитки. Роль долі в давньогрецькій трагедії.
Вона трохи сумно всміхається. Потім підводиться:
— Краще потанцюємо.
Отже, ми все-таки танцюємо, гірка чаша не обминула мене, як сказав хтось. Мелодія — та сама, і море так само шумить унизу, в темряві, і я так само переступаю з ноги на ногу, як автомат. На щастя, невдовзі я забуваю про те, що діється навколо, і тільки дивлюся в дівоче обличчя навпроти мене.
— Отже, якщо я одного ранку зійду на перон вокзалу там, у вас, я хочу, щоб ти була вже готова.
Вона всміхається:
— Як це готова?
— Психологічно. І щоб мені не було більше просторікувань про справи, які починаються добре, а закінчуються погано, і ще не знаю про що.
Вона мовчить і дивиться кудись повз мене, а я дивлюся на неї, так ми й танцюємо в білому й зеленуватому світлі танцювального майданчика.
Згодом, коли прощаємося перед сходами будинку відпочинку, я кажу, зовсім знетямившись:
— Залиш мені щось на згадку про себе…
— Боїшся за свою пам'ять?
— Я хочу мати твою фотокартку, — наполягаю я. — Оту, що ти носиш у сумочці.
— Міліція все знає, — зітхає дівчина.
Відтак засовує руку в сумочку й подає мені фотокартку.
Фотокартка й мелодія — цього немало, щоб живити спогади. Принаймні для мене цього досить. Одної фотокартки. І мелодії.
Минає восьма година. Я знімаю телефонну трубку й набираю номер:
— Що, його й досі немає? Хіба цей чоловік не працює? А, хворий… Добре, хоч ви нарешті здогадались повідомити про це…
Якщо й судові лікарі почали хворіти, то ми таки прогресуємо… Здрібніли. П'ємо чай — і хворіємо.
У двері стукають. Заходить лейтенант. Приносить мені теку з матеріалами.
— А списки?
— Їх ще не принесли.
Лейтенант стоїть і дивиться на мене, мабуть, чекає, що я відповім якимсь жартом. Однак сьогодні мені не до жартів. Він виходить. Неуважно дивлюсь на теку й недбало перегортаю її сторінки. Все знайоме. Але машина крутиться. З'ясовує. Документує.
Натрапляю на купу знімків. Фотознімки огляду. Загальні. Вузлові. Детальні. Готовий сімейний альбом. Хоч і не зовсім повний. Інша справа, коли б можна було спрямувати об'єктив у минуле. Тоді б і знімків було більше. Та й були б вони динамічніші. Й соковитіші. Маринов з розпашілим обличчям всадовив собі на коліна Дору. Маринов і Баєв сидять за столом. Рахують гроші, підписують розписки. Маринов і Димов прогулюються з молодими дівчатками. Долче віта[4]. Коньяк і жіночі ніжки. Маринов упадає коло Жанни.
Жанна також згадується в документах у теці. Не уявно, а чорним по білому. Я тримаю в руках фотознімок, зроблений, певно, кілька років тому. Зовсім молоде й зовсім чисте обличчя. Немає ще ні гриму, ні модної зачіски. Жодної претензійності, сама лише миловидність. Так, живе собі дівчисько… яке може пуститися берега… через одного мертвого негідника. Що скажеш, інспекторе? А що казав старий? «Пиши — самогубство». Старий має рацію: пиши самогубство. Це всіх влаштовує. Від цього ніхто не постраждає. Крім принципу. А принцип нікому не болить…
Підводжусь і враз починаю вимірювати кроками кімнату від стінки до стінки. Ходжу отак, і мої думки ходять разом зі мною. У двері знову стукають. Входить старшина.
Нарешті.
— Ось списки, за якими видавали ціаністий калій протягом останніх трьох років…
Сідаю й квапливо переглядаю списки. Якщо я сподівався зустріти прізвище Колева, то я помилився. Треба було б бути задоволеним. Цей чоловік мені щиро симпатичний. Щоправда, він трохи злий, але ж я теж не добрий. Річ у тім, що вся моя версія полетіла шкереберть. Один пропуск у списку — і все зруйнувалося. Не знаю, чи розумієш ти мене, моя дівчинко?
Аж раптом мій погляд спиняється на одному прізвищі. Не на тому, яке я шукав, а зовсім на іншому. Я про щось розмірковую, потім підхоплююсь, на ходу зриваю з вішалки плащ і вискакую надвір.
Біблійський потоп а апогеї, та в мене немає часу на метеорологічні спостереження. Треба зробити кілька візитів, передусім провідати хворого лікаря.