— Я ще з учора чекаю, що ви мене викличете.
— Навіщо забирати у вас час? Ви вже дали показання.
І щоб трохи змінити тему розмови, запитую:
— Отже, це і є той «барак»? Для барака зовсім непогано.
— Так на нього кажуть, — пояснює Філіп, розташувавшись на канапі. — Моя мати колись назвала цей будиночок «бараком», боячись, щоб його не націоналізували. Вона, знаєте, була з тих людей, які, маючи одну черепичину, боялися, що її неодмінно націоналізують.
Зрештою, ця дачка нічого собою не являє, з усього видно, що вона складається головним чином з просторого холу, де ми сидимо. Хол вмебльований з претензією на артистичність: в кутку — тринога, на якій стоїть побутовий пейзаж зі старими будинками, ще кілька картин притулено до стіни (дві з них також з народного побуту, про решту ж не можу нічого сказати, оскільки не розумію, що на них намальовано), одна стіна суцільно заклеєна кольоровими краєвидами різних країн — альпійські луки, тропічні пальми, ейфелеві вежі й хмарочоси.
— Ви любите далекі країни?
— А хто їх не любить? — легко всміхається господар, перехопивши мій погляд. — Тільки для таких, як я, ті далекі країни неприступно далекі.
— Що ж удієш… — кажу я. — Складна міжнародна обстановка, брак валюти… Будемо сподіватися, що події розвиватимуться на краще.
— Будемо сподіватись, — киває Філіп. — А поки що одні дивитимуться на фотознімки, інші ж подорожуватимуть…
— Ви маєте на увазі свого брата?
— І його теж.
— Він подорожує у службових справах.
— Знаю. Але все-таки подорожує!
— Ви, здається, не дуже прихильні до свого брата?
— Ніскільки.
— А точніше?
— Як вам сказати… звичайно, він мені брат, і інколи я це відчуваю, але тільки інколи…
— Наскільки мені відомо, він вам допомагав.
— Так, давав подачки. Коли Марин допомагає — це все одно, що він кладе милостиню в руку жебрака. Про кожну дрібницю його треба благати й добре благати, аж поки він переповниться почуттям власного благородства й зволить щось тобі підкинути.
— А хіба ви не брали самі, не чекаючи подачок?
Господар якусь секунду пильно дивиться на мене й раптом заходиться дзвінким юнацьким сміхом:
— Ха-ха, і таке робив…
За мить він знову стає серйозним і пояснює:
— Я робив це не для того, аби щось узяти, а скоріше для того, щоб підштрикнути брата. Одного разу навіть передав куті меду…
І він у кількох словах розповідає про історію з доларами, тактовно замовчуючи лише про Дору.
— Певна річ, коли б я знав, що це не його гроші, я б такого не зробив, — пояснює Філіп. — Але звідки мені було знати про це? Я гадав, що долари — його, і вирішив собі: нехай трохи помучиться за кордоном, як я мучусь тут кожного дня…
— Вам справді важко живеться?
— О, тепер уже ні. Останній рік я не можу на це поскаржитись. Я одержую замовлень навіть більше, ніж можу їх виконати. Бачте он там, — він махає рукою на стіл біля вікна, — то все проекти. Але знаєте: гроші — це ще не все.
— Чого ж вам іще не вистачає?
— Я скажу, якщо це вас справді цікавить.
Однак замість відповіді він виймає з кишені пачку «ВТ», пропонує мені сигарети й лише після того, як ми закурюємо, нахиляється до мене й промовляє напівголосно, але багатозначно, немов на сповіді:
— Мені бракує щастя, пане інспектор, щастя!
— Це взагалі дуже дефіцитний товар, — зауважую я.
— Так, але не для всіх. Наприклад, для мого брата це не дефіцит…
Філіп підносить вгору руку, — хлопцю, певно, здалося, що я хочу заперечити йому, та оскільки я мовчу, провадить далі:
— Звичайно, Марин працює, і працює багато. Буває, кряжить над кресленням цілі ночі. Та хіба я не працюю? Хіба я теж не просиджував ночами за цим столом? Ну й що ж з того? Один — всіма визнаний архітектор, талант, улюбленець долі, а другий — ремісник, халтурник, поденник….
Він знову здіймає вгору білу випещену руку, наче боїться, що я переб'ю його, хоч у мене такого бажання, як і раніше, не виникай.
— Не подумайте, що я кажу це від заздрощів. Нехай мій брат і такі, як мій брат, процвітають. Це цілком нормально. Якщо він роботящий і здібний, — це нормально. Та чи нормально, коли й інші, також здібні й працьовиті, тупцюють на одному місці? Пробачте, що я знову пошлюся на власний приклад, та що вдієш — зблизька видніше. Так от: за дипломну роботу я одержав трійку. Чому? Тому що я мав розважливість чи нерозважливість дотримуватися порад свого професора. Це добре, але ж смаки мого професора не збіглися зі смаками більшості членів ради. І мені вліпили трійку за сумлінний твір, який забрав стільки праці. Потім, збагнувши, що академічний живопис уже не в моді, я спробував інше, ось воно! — Він зневажливим жестом показує на полотна, від оцінки яких я ще раніше утримався. — Модерно й не гірше від багатьох інших модерних полотен. І що ж? Мої твори не прийняли на виставку, бо саме тоді дехто злякався й оголосив війну модернізму. Гаразд, вирішив я. Засукав рукави й за два місяці підготував цілу серію пейзажів з Копривщиці[8], таких уже реалістичних, що далі нікуди. Хотів їх виставити. Прибула комісія, дивилися, перешіптувалися й сказали: ні! Мовляв, це учнівські етюди, застаріла техніка тощо. Можна було й далі намагатися пробити головою стінку. Повірте, мені впертості не бракує. Але ж треба на щось жити. Стався конфлікт з братом, я перебрався сюди й почав малювати вивіски.
8
Копривщиця — місто-курорт у горах; в ньому збереглося багато архітектурних пам'яток епохи болгарського Відродження.