— Звичайно.
— Так, але все це вимагає максимально прискорити слідство. Я вже казав тобі, що не збираюся сковувати твої дії, та май на увазі: кожний зайвий день збільшує в ефірі потік наклепів проти нашої країни.
— Розумію, — відповідаю я, ледь стримуючи зітхання, й підводжусь.
— Що ж до іншого — дій за своїм планом, — закінчує полковник і злегка всміхається, що його лаконічною мовою означає: «Вибачай, що я тебе підганяю, але ж і мене підганяють».
Після всього цього дехто може подумати, ніби я борсаюся в накресленому мною колі, як розлючений тигр у клітці, чіпляюся кігтями й зубами за слабкі ланки ланцюга, поки хтось не заволає: «Ой-ой! Змилуйтесь! Це я вбивця!»
Нічого подібного. Спокійно сідаю за свій робочий стіл, і хоч сьогодні настав п'ятий день відтоді, як я почав цю справу, беру в одну руку телефонну трубку, а в другу — цигарку і, озброївшись цими двома мирними інструментами, починаю розмови з колегами інших служб. Потім, вичерпавши теми для розмов, згадую, що я останнім часом одірвався від подій у світі й всередині країни, й розгортаю газету.
Хочете — вірте, хочете — ні, але читання газети триває цілий день. Головним чином тому, що мені заважають її спокійно дочитати. Після того, як я зателефонував у різні інстанції й поставив запитання, мені тепер безперервно дзвонять і дають відповіді на ці запитання.
Приблизно за такими ж вправами минає й наступний день. Жодного відлучення з робочого місця. Ніяких подій, принаймні з тих, що стосуються замкненого кола, яке мене цікавить. Зате не бракує подій, що відбуваються на дальшій відстані. Ще дві емігрантські передачі з натяком на політичне вбивство й кримінальні методи самосуду. Наша преса також опублікувала коротке повідомлення про те, що ведеться слідство. Це примушує мене знову взятися за газети.
Але за газетами стоять живі люди, і я переконуюсь у цьому на сьомий день слідства, коли до мене в кабінет вдирається кілька журналістів. Я відправляю їх до відповідної служби і тільки-но збираюся набрати номер телефону, як до кімнати входить лейтенант і повідомляє, що мене настирливо хоче бачити якась молодиця, яка вперто; відмовляється назвати себе.
«Дора. Нарешті», — зринає в мене здогад, і я наказую впустити її.
Але дзуськи! Жінка, яка входить, не має з Дорою нічого спільного, окрім, звісно, статі й почасти віку.
— Ви від мене так просто не відкараскаєтесь! — застрашливо заявляє вона, наближаючись до мого столу. — Наша громадськість має право знати правду, товаришу підполковник!
Ач яка спритна. Пронюхала навіть про те, що мені дали ще одну зірку.
— Ну, якщо йдеться про громадськість, — то це зовсім інша справа, — здаюсь я. — Але ж майте на увазі: на даному етапі не про все ще можна голосно говорити.
— Це нам відомо. Я поставлю вам лише кілька скромних запитань.
— Якщо скромних — прошу.
Жінка одразу ж влаштовується на стільці, блискавично виймає з сумки нотатник і авторучку, прибирає з чола кучерик волосся, що заважає їй бачити мене, й запитує:
— Хто, на вашу думку, вбивця?
— Вбивця може бути лише один: той, хто вбив.
— Ви жартуєте.
— Аніскільки. Я кажу вам святу правду.
— З якою метою вчинено вбивство?
Я трохи мовчу, зосереджуючись, потім відповідаю:
— Як на мою думку, метою вбивства було перешкодити потерпілому жити далі.
Вона вже почала була писати, але посередині фрази зупиняється й кидає на мене повний обурення погляд.
— Невже я помилився? — запитую її.
— Скажіть хоч, яку форму слідства ви обрали.
— Та, звичайно ж, найпростішу: ходжу від людини до людини й розпитую.
— Ви просто неможливий!
— Навпаки, — заперечую я. — Можливий і навіть цілком реальний, проте більш нічого не знаю.
— А хто ж знає більше?
— Вбивця.
— Але ж наша громадськість має право знати правду.
— Ви про неї дізнаєтесь, не хвилюйтесь.
— Тоді комюніке буде опубліковане в усіх газетах.
— Так ще й краще.
— А яка ж тоді роль репортера? Де полювання за інформацією? Де радість знахідки?
— Радість знахідки? — вигукую я. — Невже ви гадаєте, що мені не потрібно трохи такої радості?
Тільки-но я здихався представниці преси, як задзвонив телефон. Беру трубку й приймаю повідомлення. Отже, моє передчуття все-таки мене не підвело. Привіт від Дори. Хоч і побічним шляхом. Щойно на Орлиному мосту відбулася зустріч між нею й Філіпом. Опускаю трубку на важіль для того, щоб набрати інший номер телефону. Треба буде поговорити з Дорою віч-на-віч, і зробити це сьогодні ж.