Чому цей будинок називають «торговим», а не «адвокатським», хоч він з самого початку заповнений саме адвокатськими конторами, — це таємниця, невідома навіть карному розшуку. Хоч би як там було, торговий чи адвокатський, але цей будинок має дуже непривабливий вигляд. Похмура жовта фарба, якою щороку його мажуть, не в змозі приховати тяжкий відбиток років. На щойно пофарбованих стінах знову й знову проступають плями сажі й вологи, що нагромаджувались десятиліттями. За вікнами, непривітними й вузькими, немов ще й досі зберігається задушлива атмосфера нечистих справ. Кабінки на першому поверсі схожі не на контори, а на барлоги. Вузькі дворики скидаються на похмурі колодязі, які немов закриті цинковою лядою дощового неба.
І все-таки цей будинок має одну чудову річ — емальовані таблички, вивішені довгими рядами біля під'їзду. За допомогою таких табличок можна легко знайти потрібну нам особу з адвокатського клану, досить лише мати одну-дві години вільного часу.
Поринаю в читання незнайомих прізвищ, поки не знаходжу потрібне. Згаданий Димов сидить у будці-конторі недалеко від головного входу. Всередині — чотири столи, а чоловіків тільки двоє. П'ятдесят із ста шансів за те, що один з них — Димов.
— Товаришу Димов?
Чоловік біля дверей, заглиблений у створення чергового канцелярського шедевра, невдоволено підводить голову:
— Що вам треба?
Це вже досить підтоптаний фрукт, який, очевидно, робить усе можливе для того, щоб не виглядати пристаркуватим.
— Маленьку довідку, — кажу я з усмішкою, що прихиляє до себе.
Проте усмішка не має успіху.
— Конкретніше?
— Краще наодинці, — наполягаю я, кинувши швидкий погляд на другого чоловіка в глибині барлога.
Товариш Димов, явно невдоволений, нарешті вирішує одірватися від столу. Виходимо у двір.
— Не знаю, чи тут зручно, — зауважую я, киваючи на під'їзд, крізь який безперервно йдуть люди.
— А чому ж ні? — заперечує насуплений Димов. — Наскільки я зрозумів, ідеться про маленьку довідку.
— Як хочете. Ваш сусід Маринов знайдений сьогодні вранці мертвим.
— Що?
Димов зобразив на своєму обличчі здивування найвищого ступеня.
— Він отруєний.
— Тобто — як отруєний? Хто його отруїв?
Здивування схоже на справжнє. Або ж цей чоловік уже встиг увійти в свою роль.
— Ви наче зірвали запитання з моїх вуст, — кажу я.
Репліка викликає певний ефект. Димов якусь мить виглядає розгубленим. Потім його обличчя набуває свого звичайного нахабного виразу:
— Ви помилились адресою.
— Ви були чиновником у Маринова, а потім і його другом, — одразу ж переходжу до фактів.
— Ніяким чиновником я не був. Працював якийсь час поденником, бо, шановний товаришу, — тут його голос стає підкреслено повчальним, — колись таким, як я, щоб здобути освіту, треба було попрацювати. Так, так. На відміну од маминих синків, такі, як я, мусили попрацювати..
— Мені приємно, що я маю справу з людиною робітничого походження.
— І ніяким другом Маринова я не був, якщо, звичайно, не вважати за дружбу те, що іноді я приймав його запрошення зіграти партію в нарди.
— Зрозуміло, — киваю головою. — Здається, мене неправильно поінформували. І все ж таки, якщо ви маєте якісь спостереження, особливо за останній час, це було б корисно для справи…
— Ніяких спостережень, — уриває мене Димов. — І взагалі я не розумію, чому вас направили до мене. Як мені відомо, отруєння — це справа не адвокатів, а лікарів. Ідіть до лікаря Колева. Колев лікував Маринова. Спитайте в нього…
— Слушна думка. Можливо, я так і зроблю. Тільки не знаю чому, я покладав на вас великі надії.
Прикро знизую плечима. Димов також уже ладний іти, коли я ставлю йому ще одне запитання:
— Чи не можете пригадати, як ви провели вчорашній вечір?
Він здригається, підводить голову, але одразу ж відповідає:
— Учора ввечері мене в Софії не було.
— А де ж ви були?
— В Ямболі. У зв'язку з однією справою. Повернувся вранці поїздом, о п'ятій годині сорок хвилин.
— Чудово, — кажу я. — Дуже своєчасна подорож.
Димов, мабуть, готовий відповісти щось не дуже люб'язне, і, щоб врятувати його від порушення, яке називається «зневажливим ставленням до виконавців закону», я повертаюсь до нього спиною й знову займаю своє місце під дощем.
Якщо підводити риску у цьому діалозі, то скажу, що хоч у принципі я не маю нічого проти адвокатів, мій співрозмовник мені аж ніяк не симпатичний. І все-таки який костюм!.. Я міг би бодай спитати адресу кравця. Тоді була б хоч одна маленька світла пляма в темряві цієї справи.