— В якому розумінні — прогнив? Бабій, чи що?..
— Прогнив у повному розумінні цього слова. Бабій… Бабій — це найменше. Чоловік, який розбещує всіх навколо себе. Він перетворив сусідів на своїх прислужників. Не знаю, яким чином, але він зробив з них прислужників. І з Баєва, і з Димова, і з отої старої Каті. Він дурив Баєву й водночас лигався з Жанною, студенткою. Він намагався підкупити й мене. Я не кажу вже про афери з валютою, знущання з малолітніх і таке інше.
— То, кажете, вія дурив Баєву? Я не хочу втручатися в особисті справи, та оскільки ви гінеколог, можливо, ви знаєте щось більше з цього приводу?
Колев знову посміхається:
— Я вивчав стосунки між чоловіком і жінкою лише, сказати б, як фізіологічний принцип, не цікавлячись конкретними випадками. Взагалі я не допитливий.
— І я так само, як і ви. Тому чудово вас розумію. Але все-таки ви, напевно, знаєте досить багато про небіжчика.
— Знаю досить для того, щоб мати певне уявлення про його якості. Але те, що я вам сказав, — майже все, про що я дізнався, не влаштовуючи спеціальних допитів. Мені, як бачите, платять за інше. І за дверима, якщо ви помітили, ще чимало пацієнток.
— Розумію ваш натяк і негайно йду. Тільки ще одне, останнє запитання.
При цих словах я зсовую набакир свого капелюха, щоб прибрати зовсім прихильного вигляду, закурюю нову цигарку й зручно випростуюсь у кріслі, машинально думаючи, що моя заповітна мрія все-таки здійснилась: я нарешті сиджу за лікарським столом.
Колев уже підвівся з краєчка столу, але терпляче чекає.
— Це стосується Дори. Мені все ж таки здається, що ця жінка сама обдурює інших. А ви казали, що Маринов обдурював її.
— Казав, так. Але казав також, що більше нічого не знаю. В кожному разі, на вашому місці я б не робив висновків з того, що лежить на поверхні.
— Ви на моєму місці, а я на вашому… наробили б безліч дурниць. Тому, замість мінятися місцями, краще виявимо більше щирості. Одна пташка нашепотіла мені, що Баєва довірила вам набагато більше, ніж ви мені повідомили.
Обличчя Колева знову стає похмурим, майже злим:
— Послухайте, інспекторе. Я казав, що плюю на принципи, але це не означає, що я плюю на всі принципи. Якщо Дора, як ви стверджуєте, справді щось довірила мені, щось особисте, треба бути падлюкою, щоб базікати про це. Тим паче, коли я абсолютно впевнений, що вона зовсім не причетна до смерті Маринова. Дора — це нещасна істота, і я пробував допомогти їй безвідплатно, хочу наголосити на останньому слові. І якщо я не встиг, то це тому, що мав діло із справді нещасною істотою, яку обставини геть заплутали.
— Ваше пояснення мені здається не менш заплутаним. Чи, можливо, просто я не розумію вашої термінології…
Я чекаю вибуху. Й не помиляюсь. Колев здіймає вгору свою кістляву руку з розчепіреними пальцями, немов кличе в свідки самого бога, і кидає мені в обличчя:
— Але як ви можете не бачити того, що зовсім очевидне. Як ви можете вважати спокусницею саму жертву! Простодушна дівчина… втекла від батьків-міщан, від перспективи бути все життя куховаркою і хатньою робітницею… приїхала в Софію вчитися… не потрапила до університету через низький бал… ошукана обіцянками того закоханого дурня Баєва… ледве встигла протверезитись, як уже заплуталась у брехні другого розпутника… заплуталась настільки, що коли їй пропонуєш курси медсестер, вона, замість певного й благородного діла, віддає перевагу брехливим обіцянкам Маринова…
Він і далі говорить в такому ж дусі, гнівно рубає фрази на шматки й розмахує своєю кістлявою рукою, немов жбурляє ці шматки мені в обличчя. Коли він нарешті закінчує, я примирливо буркочу:
— Гаразд, гаразд. Огляд закінчено. Можете вдягатися.
І ледве вимовивши ці слова, залишаю кабінет, щоб випередити черговий спалах.
Надворі так само майже немає дощу. Це примушує мене сісти в трамвай, хоч я ненавиджу електричний транспорт. Коли йдеш пішки, разом з тобою йдуть і твої думки, а як збочиш у натовп, думкам теж стає тісно — вони втрачають висоту польоту, опускаються до міщанських дрібниць. Зокрема, що вже обід, але для тебе це ще не означає, що ти скоро пообідаєш. Деякі колеги лікаря Колева справедливо кажуть, що гаряча їжа шкідлива для шлунка, але хотів би я побачити, яку гримасу скорчать ті колеги, якщо їм подати охололий суп і холодну баранину з капустою, що є для мене дещицею від насолод на цьому світі.
Виходжу біля Судової палати, знову минаю Торговий будинок цього разу без зупинок, і забігаю в ощадну касу перед самим закриттям. Зал порожній, якщо не зважати на чиновників, які виходять з-за віконець і поспішають на обід. Мене цікавить одне-єдине віконце, те саме, над яким написано: «Каса». За мармуровою загородкою сидить чоловік, який ніби зійшов з фотографії, що висить у Баєвих, — огрядний, незграбний, з підстаркуватим обличчям, а щоки в нього такі, наче він надуває повітряну кулю. Судячи з виразу обличчя, цей чоловік належить до категорії людей, єдина розвага для яких — читати свіжі некрологи.