Ну що ж тут вдієш, кажу я собі підбадьорливо. Так і буде. Не всі ж можуть, як ти, досліджувати трупи й шукати вбивць. Мало таких щасливців, як ти, Петре.
Надворі сутеніє, і вікно мого кабінету стає темно-синім, наче воно не скляне, а порцелянове.
Натискаю кнопку дзвоника на столі й кажу лейтенантові, який з'являється у дверях:
— Введи отого. І, будь ласка, увімкни світло.
Лейтенант клацає вмикачем. У кімнаті стає затишніше, а вікно ще більше темніє. Вводять Філіпа.
— Сідайте.
Він сідає, зовні спокійний, як і вранці, але тепер цей спокій поєднаний з легкою напругою. Кілька годин ув'язнення, особливо попервах, завжди даються взнаки.
Удаю, ніби переглядаю кореспонденцію, хоч, між нами кажучи, це зовсім не кореспонденція, а видрукувані на ротаторі всілякі розпорядження, що не мають жодного відношення до сьогоднішньої справи. Нехай гість отак посидить, збереться з думками, призвичається.
Він і справді сидить, трохи зніяковілий від того, що я проти звички не кидаю йому реплік, навіть не звинувачую в убивстві. Краватка з нього зникла. Щоки потемніли — почала пробиватися щетина. Очі втомлено дивляться на підлогу. Одне слово, його шляхетний вигляд почав деградувати.
Різко й настирливо дзеленчить телефон. Нарешті. Знімаю трубку:
— Це я… Так… Так… Чудово…
Так, нарешті. Зараз буде ще один телефонний дзвінок. У голові мені недоречно спливає спогад про дитячу пісеньку:
Вчителька водила нас алеєю саду, й ми, взявшись за руки, підступали, мов каченята, до грядок із квітами й співали:
Навіть не «син», а «синь», для більшої точності рими. А тепер от займаємось обстеженням убивць.
Ніби відгадавши моє бажання, знову дзвонить телефон. Беру трубку й з деяким розчаруванням дізнаюсь, що це Дора.
— Товаришу Антонов? Нарешті ми вас упіймали. Вже кілька разів дзвонимо вам… не в справах, звичайно… Хочемо запросити вас, я і Марин, до себе на вечерю… Будь ласка, звичайно, нам приємно… нічого, можна й пізніше… взагалі, коли звільнитесь.
Телефон потріскує й замовкає. Річ у тому, що мій апарат не дуже звик до такої лірики — йому незручно передавати розмови неслужбового характеру. Дякую за запрошення й поспішаю покласти трубку на важіль, щоб звільнилася лінія для іншої, потрібнішої мені розмови. Та ба, апарат підступно мовчить.
— Чекаю ще одного відвідувача, — пояснюю Маневу, щоб він не хвилювався. — Тому доведеться трохи потерпіти. Якщо, звичайно, вам нічого мені сказати.
— Ні, абсолютно нічого.
— Шкода. Напевне, ви здогадуєтесь, що той, кого я чекаю, — друга половина вбивці. У вашій історії, як вам відомо, вбивця складається з двох індивідів: автора плану й виконавця. А точніше: Філіп Манев і Спас Влаєв.
— Товаришу інспектор, — промовляє втомлено, але спокійно чоловік, що сидить навпроти мене, — ви дотримуєтесь зовсім помилкової версії…
— Невже?
— Це дуже помилкова версія, вона суперечить усім фактам і не має жодного доказу…
— Будуть і докази, не бійтеся. Такі справи, як вам відомо, не можливі без доказів.
Знову заглиблююсь у видрукуване на ротаторі розпорядження й несподівано помічаю, що воно датоване минулим роком. Треба нарешті якось розчистити цю шухляду.
У двері стукають, і відразу ж входить міліціонер:
— Привели, товаришу підполковник.
— Нехай зайде!
До кімнати входить Спас, якого підштовхує міліціонер. Він у наручниках. З людиною-біцепсом у певні моменти треба бути уважним, бо меблі коштують грошей.
— Ну ж, ходіть сюди!
Спас знехотя наближається, похитуючись. Очевидно, впертість не покине цього хлопця аж до самої могили. Не сила волі, а саме дурна впертість іти як йому хочеться й куди хочеться, проти волі інших, ось так, щоб показати, що він не такий, як є насправді.
— Де той предмет?
Міліціонер порпається у своїй кишені, виймає щось загорнуте в носовичок і кладе на мій стіл масивний золотий годинник з важким золотим браслетом. Ось нарешті доказ, що перекидає місток між цими раніше зовсім роз'єднаними об'єктами — кімнатою на п'ятому поверсі і вбивцею, який діяв там. Філіп, який досі намагався дивитися на підлогу, зводить очі на золотий годинник, а потім презирливо блимає на Спаса, ніби хоче сказати: «Дурень!» Спас відповідає йому також швидким поглядом, що означає: «Падлюка».
Я не можу до кінця простежити за цією розмовою глухонімих, бо у дверях лейтенант робить мені знак рукою.