Тім відкрутив кришку, трохи поморщився від сильного запаху оцту і виловив собі один пікуль. З нього скрапувала рідина, яка спокійно могла бути формальдегідом.
— Оддай, оддай!
Тім передав Енні банку і з’їв свій «вікл».
— Господи, Енні, та в мене рот після такого не розліпиться.
Вона засміялася, хизуючись рештками зубів.
— Найкраще їх їсти з хлібом і маслом, а запивати холодною «Роял колою». Чи пивом, але я такого вже не вживаю.
— Що це ти плетеш? Шарф?
— Господь не зійде у своєму убранні, — відповіла Енні. — А тепер ідіть, містере Джей, виконуйте свій обов’язок. І стережіться людей у чорних автомобілях. Джордж Оллмен з радіобесід постійно про них говорить. Ви знаєте, звідки вони такі беруться, атож?
Вона кинула на Тіма тямущий погляд. Може, то вона так жартувала. Або ні. Із Сиротою Енні ніколи не знаєш напевно.
Корбетт Дентон був іще одним мешканцем нічного боку Дюпрея. Міський перукар, що його місцеві називали Барабанщиком — через якусь підліткову витівку, про яку ніхто нічого напевно не знав, тільки те, що вона скінчилася місячним усуненням від занять у старших класах. Може, за безтурботного юнацтва Корбетт і справді був забіякою, але ті дні давно минули. Зараз Барабанщик мав під чи трохи за шістдесят, а також надмірну вагу, лисину і схильність до безсоння. Коли він не міг спати, то сідав на ґанку перукарні й дивився на спорожнілу головну вулицю Дюпрея. Тобто спорожнілу за винятком Тіма. Вони обмінювалися безцільними мовленнєвими маневрами, що притаманні ледве знайомим людям, — про погоду, бейсбол, щорічний міський «Розпродаж на узбіччі», поки однієї ночі Дентон не сказав дещо таке, від чого Тім перейшов у «жовтий» рівень тривоги.
— Знаєте, Джеймісон, це життя, яким ми типу живемо, воно несправжнє. Це просто гра тіней, і я тільки зрадію, коли світло вимкнеться. У темряві всі тіні зникнуть.
Тім присів на сходинку під перукарське жезло, чий безкінечний коловоріт уночі спинявся. Зняв окуляри, протер їх об сорочку й знову надягнув.
— Дозволено вільно говорити?
Барабанщик Дентон швиргнув недопалок у рівчак, де той пустив стрімкі іскри.
— Викладайте. Усі мають дозвіл вільно говорити між північчю і четвертою ранку. Принаймні я так вважаю.
— Схоже на те, що у вас депресія.
Барабанщик засміявся.
— Ото Шерлок Голмс.
— Вам би варто сходити до лікаря Роупера. Існують таблетки, які покращать вам настрій. Моя колишня такі п’є. Хоча, певно, мій відхід покращив їй настрій значно більше.
Тім усміхнувся, показуючи, що то був жарт, але Барабанщик Дентон не став усміхатися навзаєм, тільки підвівся зі сходів.
— Знаю я про ці пігулки, Джеймісоне. Вони діють як випивка чи травка. А може, як екстазі, що його дітлахи зараз ковтають на своїх рейвах, чи як вони там називаються. Ти від них на деякий час починаєш вірити, що це все насправді. Що це все має значення. Але це не так, і нічого воно не має.
— Годі вам, — тихо мовив Тім. — Не годиться так жити.
— Як на мене, то тільки так і годиться, — сказав перукар і рушив до сходів, що вели в його квартиру над перукарнею. Ішов він повільно і вайлувато.
Тім занепокоєно дивився йому вслід. Він думав про те, що Барабанщик Дентон — це один із тих хлопаків, які однієї дощової ночі раптом кінчають із життям. І пса з собою прихоплюють, якщо такий є. Наче ті давні єгипетські фараони. Тім подумав, чи не варто це обговорити з шерифом Джоном, а потім згадав Венді Ґалліксон, яка ще не сильно до нього відтанула. Найменше йому хотілося, щоб вона або якийсь інший помічник вирішили, що Джеймісон стрибає вище голови. Тім уже не перебував у лавах правоохоронних органів, а був звичайним нічним патрульним. Краще про це все забути.
Але Барабанщик Дентон так і не йшов Тімові з думки.
Однієї ночі наприкінці червня, коли Тім робив свої обходи, він помітив двох хлопчиків, що прямували на захід по Мейн-стріт. За спинами вони мали рюкзаки, а в руках — скриньки для ланчів. І могли б вони йти до школи, якби то не була друга година ночі. Ці вночішні погуляльники виявилися близнюками Білсонами. Вони розлютились на батьків, які відмовилися брати їх із собою на сільськогосподарський ярмарок у Даннінгу — через погані оцінки в шкільних табелях.
— У нас там більшість «сішок», і нічо’ ми не завалили, — сказав Роберт Білсон, — і в наступний клас нас перевели. Так шо ж у цьому поганого?
— Це нечесно, — докинув слово Роланд Білсон. — Тож ми прийдемо на ярмарок із самого ранку і знайдемо собі роботу. Ми чули, там завжди потрібні всякороби.