Тім думав був повідомити хлопцям, що правильно казати «різнороби», але вирішив, що суть не в тому.
— Знаєте, малі, не хочу вам псувати всю малину, але вам по скільки? Одинадцять?
— Дванадцять! — хором проскандували хлопці.
— Окей, дванадцять. Не кричіть, люди сплять. Ніхто вас там не найме ні на яку роботу. А натомість вас кинуть до «грошової тюрми», чи що там у них буває в парку розваг, і триматимуть у клітці, доки по вас батьки не прийдуть. А поки вони прийдуть, то народ ходитиме й витріщатиметься. Дехто, може, кидатиме вам арахіс або шкварки.
Білсонові близнюки втупили в нього розгублені погляди (хоча полегшення в них, мабуть, теж читалося).
— Зробімо ось що, — сказав Тім. — Ви негайно поверніть додому, а я піду слідом за вами, просто щоб упевнитись, що ваш колективний розум не підкине якоїсь іншої ідеї.
— Що таке колективний розум? — спитав Роберт.
— Така штука, яка має бути в близнюків, принаймні якщо вірити фольклору. Ви крізь двері вибиралися чи крізь вікно?
— Крізь вікно, — відповів Роланд.
— Окей, так само назад і залізете. Як пощастить, то ваші старі й не дізнаються, що ви кудись виходили.
— А ви їм не скажете? — спитав Роберт.
— Ні, якщо тільки не застукаю вас за другою спробою, — сказав Тім. — Тоді я не просто їм усе розкажу, а й додам, що коли я вас упіймав, ви мені стали огризатись.
— Але ж ми такого не робили! — вражено мовив Роланд.
— Я збрешу, — відповів Тім. — А брешу я вправно.
Він пішов за близнюками і простежив, як Роберт Білсон склав руки в приступочку, щоб допомогти Роланду залізти в прочинене вікно. Тоді Тім так само підсадив Роберта. Почекав, чи не загориться десь у будинку світло, яке б свідчило про неминуче викриття невдах-утікачів, а коли нічого не побачив, то продовжив свої обходи.
Найбільше людей гуляло містом по ночах п’ятниці й суботи, принаймні до півночі або першої години. Переважно то були парочки на побаченнях. А після того могло початися вторгнення, як це називав шериф Джон, дорожніх ракет. Молодь на форсованих легковиках і пікапах носилася по спорожнілій головній вулиці Дюпрея зі швидкістю шістдесят-сімдесят миль на годину[24], вони ганяли наввипередки й будили людей паскудним репетом скловатних глушників. Часом помічник шерифа чи патрульний з поліції штату ловили одного такого хлопака і виписували штраф (чи саджали в камеру, якщо той видував показник 09). Але навіть ураховуючи те, що по ночах на вихідних у Дюпреї чергувало по четверо поліцейських, арешти були досить рідкісним явищем. Здебільшого гонщикам усе миналося безкарно.
Тім навідався до Сироти Енні. Вона саме сиділа перед наметом і плела капці. Артрит не артрит, а пальці в неї рухалися з блискавичною швидкістю. Тім поцікавився, чи не хоче вона заробити двадцять доларів. Енні відповіла, що трохи грошенят ніколи не завадить, але все залежить від того, що це за робота. Тім пояснив, і Енні загиготіла:
— Я з радістю візьмуся, містере Джей. Ну, якщо ви докинете ще пару баночок «Віклз».
Енні, яка немов жила за принципом «що більше — то краще», зробила для Тіма банер у тридцять футів завдовжки і сім завширшки. Тім почепив його на сталеву поперечину з бігунками, що він сам її зварив з обрізків труб у майстерні при «Малому двигуні Фромі». Пояснивши шерифу Джонові свої наміри й отримавши дозвіл на експеримент, Тім і Таґ Фарадей почепили ту поперечину на кабелі над потрійним роздоріжжям Мейн-стріт, прив’язавши кінці до декоративного фасаду «Аптеки Оберґа» з одного боку і до позабиваного кінотеатру — з другого.
У п’ятничні і суботні ночі, коли зачинялися бари, Тім смикав за шнур і розгортав, мов віконну ролету, банер. З обох боків Енні намалювала по старомодному фотоапарату зі спалахом. А текст на банері попереджав: «СПОВІЛЬНИСЬ, ІДІОТЕ! МИ ФІКСУЄМО ТВОЇ НОМЕРИ!»
Ясна річ, ніхто такого не робив (хоча Тім і справді занотовував автомобільні номери, якщо встигав їх роздивитися), але скидалося на те, що банер Енні таки виконував свою функцію. Не досконало, та чи є щось досконале в цьому житті?
На початку липня шериф Джон викликав Тіма до себе в кабінет. Тім спитав, чи він якимось чином завинив.
— Навпаки, — відповів шериф Джон. — Ви добре виконуєте свою роботу. Та затія з банером видавалася мені безглуздою, але мушу визнати, я помилявся, а ви були праві. У будь-якому разі я ніколи особливо не переймався тими нічними перегонами чи людьми, які скаржаться, що ми надто ліниві й ніяк не покладемо цьому край. Зауважте, це ті самі люди, які з року в рік голосують за зменшення фінансування правоохоронних органів. Найбільше мене хвилювало місиво, яке нам доводиться розчищати, коли один із тих марафонців врізається в дерево чи телефонний стовп. Погано, якщо помре, але є й такі, що не приходять в норму після тої єдиної ночі дурнуватих катавасій… Я інколи думаю, що це набагато гірше. Однак червень цього року минув непогано. Навіть краще за непогано. Може, то просто виняток із правил, але я так не вважаю. Я вважаю, що це завдяки банеру. Передайте Енні, що вона, напевно, врятувала кілька життів, і коли прийдуть морози, то вона може ночувати в нас в одній із камер, якщо схоче.