— Можна я це обміркую?
— Не бачу причин, чому ні. — Шериф Джон підвівся. — До кінця року ще п’ять місяців. Але ми б з радістю взяли тебе в штат.
— Це стосується і помічниці Ґалліксон?
Шериф Джон заусміхався.
— Прихильність Венді важко здобути, але вчора вночі ти дуже непогано просунувся.
— Справді? А якщо я запрошу її на вечерю, як гадаєте, що вона відповість?
— Гадаю, що погодиться, якщо тільки ти не збираєшся вести її в «Бев». Така гарненька дівчина очікуватиме запрошення до «Загону» в Даннінгу, і це щонайменше. Може, згодиться ще той мексиканський ресторан у Гардівіллі.
— Дякую за наводку.
— Нема питань. І подумай про мою пропозицію.
— Гаразд.
І Тім думав. Думав, поки однієї спекотної ночі в кінці літа не розверзлося пекло.
Розумник
Одного чудового квітневого ранку в Міннеаполісі (а відбувалося це того ж року, хоч до приїзду Тіма Джеймісона в Дюпрей ще лишалось кілька місяців) Герберта й Айлін Еллісів припросили в кабінет Джима Ґрієра, одного з трьох профконсультантів Бродерікської школи для обдарованих дітей.
— У Люка якісь негаразди? — спитала Айлін, коли вони всілися. — Якщо так, то він нам нічого не розповідав.
— Аж ніяк, — сказав Ґрієр.
Консультанту було за тридцять, він мав каштанове рідкувате волосся та обличчя завзятого науковця. Одягнений був у теніску з розстібнутим комірцем і джинси з напрасованими стрілками.
— Слухайте, — продовжив він, — вам же відомо, як у нас тут усе влаштовано? Як усе має бути влаштовано з урахуванням розумових здібностей наших учнів. Ми їх розподіляємо не на стандартні шкільні класи, а на групи. Бо інакше з ними не можна. Є десятирічні з легкою формою аутизму, які розв’язують задачі з математики програми старших класів, але читають, як у третьому. Є діти, які вільно розмовляють чотирма мовами, та ледве дроби множать. Ми навчаємо їх усіх дисциплін і надаємо житло дев’яноста п’яти відсоткам учнів — доводиться, бо вони до нас з’їжджаються з усіх Сполучених Штатів, а ще кільканадцять прибули з-за кордону. Але основну увагу зосереджуємо на їхніх особливих здібностях, якими б вони не були. Через це традиційна система, де діти просуваються від дитсадочка до дванадцятого класу, для нас узагалі неефективна.
— Ми це розуміємо, — сказав Герб, — і знаємо, що Люк — розумний малий. Саме тому він тут.
Тільки батько не додав (а Ґрієр і так знав), що вони нізащо не змогли б собі дозволити навчання в такій школі з її астрономічними цінами. Герб працював бригадиром на заводі з виготовлення коробок, Айлін була вчителькою середніх класів. А Люк — один із нечисленних учнів Брода на денній формі навчання і один із дуже нечисленних, які навчаються за рахунок грантів.
— Розумний? Не зовсім.
Ґрієр зазирнув у розгорнуту теку, що лежала на абсолютно чистому столі, і Айлін раптом охопило передчуття, що зараз їх або попросять забрати сина зі школи, або скасують йому стипендію, і в результаті його просто доведеться забрати. Річна плата за навчання в Броді становила плюс-мінус сорок тисяч доларів, приблизно стільки ж, скільки в Гарварді. І зараз Ґрієр їм скаже, що це все помилка, що Люк не такий розумний, як вони вважали. Що він звичайний хлопчик, який читав набагато більше за своїх однолітків і вміє це все запам’ятовувати. Айлін і сама десь читала, що ейдетична пам’ять — не таке рідкісне явище серед малих, і десять-п’ятнадцять відсотків усіх звичайних дітлахів мають здібність запам’ятовувати майже все поспіль. Підступ у тому, що цей талант зазвичай зникає, коли починається підлітковий вік, а для Люка цей момент уже був не за горами.
Ґрієр усміхнувся:
— Говоритиму з вами напрямець. Ми пишаємося тим, що навчаємо обдарованих дітей, але такого учня, як Люк, у Бродеріку, щиро кажучи, ніколи не було. Один із наших заслужених викладачів, містер Флінт, якому зараз уже за вісімдесят, узявся прочитати Люку курс з історії Балкан — складна тема, але вона чудово проливає світло на поточну геополітичну ситуацію. Принаймні Флінт так каже. Після першого тижня занять він прийшов до мене і повідомив, що його досвід роботи з вашим сином схожий на досвід юдейських старців, коли Христос не просто повчав їх, а й докоряв їм, кажучи, що сквернить людину не те, що входить до уст, а те, що виходить.