— Так. — Голос прозвучав хрипко. Він прокашлявся і спробував знову: — Так. Окей.
Тім вийшов, обійшов до пасажирських дверей і відчинив їх.
— І що тепер? — запитала місіс Сіґсбі.
Вона говорила буркотливо й нетерпляче, але навіть у тому бідному освітленні Тім бачив, що вона боїться. І має на це всі підстави.
— Виходь. Далі ти поведеш. Ми з Люком сидітимемо позаду, і якщо надумаєш якусь дурницю, наприклад заїхати в дерево перед тим, як дістанемося тих ліхтарів, я крізь сидіння прострелю тобі хребет.
— Ні. Ні!
— Так. Якщо Люк має рацію стосовно того, що ви робили з тими дітьми, ти багато їм винна. Настав час сплачувати борги. Виходь, сідай за кермо і вперед. Повільно. Десять миль на годину. — Він замовк. — І поверни бейсболку козирком назад.
Енді Фелловз зателефонував з комп’ютерної кімнати стеження. Говорив голосно й захоплено:
— Вони тут, містере Стекгаус! Зупинилися за сотню ярдів від того місця, де дорога повертає на під’їзну доріжку. Фари в них вимкнуті, але від місяця і будівлі світла вдосталь, щоб роздивитися. Якщо хочете, виведу вам на монітор, щоб ви підтвердили…
— Нема потреби.
Стекгаус кинув свій супутниковий телефон на стіл, востаннє глипнув на Нульовий — той, дякувати Богові, мовчав — і подався до дверей. Рація була в нього в кишені, з увімкненим підсилювачем і з підведеним до вуха навушником. Усі його люди були на цьому каналі.
— Зіку?
— Тут, бос. З леді лікаркою.
— Даґу? Чеде?
— На місці. — То був Даґ, шеф-кухар, який у кращі дні іноді сидів за вечерею з дітьми й показував їм магічні трюки, від яких молодші сміялися. — Також бачимо транспорт. Чорний дев’ятимісник. «Субурбан» або «тахо», правильно?
— Ага. Ґледіс?
— На даху, містере Стекгаус. Усе готово. Тільки змішати треба.
— Якщо почнеться стрілянина, дій.
Хоча тут було вже не «якщо», а «коли», і це «коли» почнеться за три-чотири хвилини. Може, й швидше.
— Прийнято.
— Розалінд?
— На позиції. Тут дуже гуде. Я думаю, вони щось замислили.
Стекгаус не сумнівався, що так і є, але це ненадовго. Скоро в них будуть клопоти з тим, щоб дихати.
— Тримай позицію, Розалінд. Не встигнеш озирнутися, як будеш на матчі «Сокс» на «Фенвеї».
— Складете мені компанію, сер?
— Лише якщо дозволиш уболівати за «Янкіз».
Стекгаус вийшов назовні. Нічне повітря несло приємну прохолоду після гарячого дня. Він відчув наплив прихильності до своєї команди. До тих, які залишилися з ним. Вони отримають за це винагороду, що б там не сталося, якщо його про це питатимуть. Це важка служба, і вони залишилися, щоб нести її. Чоловіка за кермом «субурбана» обманули, нехай. Він не розуміє, не може зрозуміти, що життя всіх, кого він коли-небудь любив, залежать від того, що вони тут роблять… але вже все. Усе, на що годиться обманутий герой, — це померти.
Стекгаус підійшов до шкільного автобуса, який стояв біля флагштока, й востаннє звернувся до своїх підлеглих:
— Снайпери, зосередьтеся на водієві, зрозуміло? У нього бейсболка назад повернута. Тоді розстрілюєте всю машину, від переду до заду. Цільтеся високо, виб’єте оте темне скло і зможете вціляти в голови. Підтвердьте.
Підтвердили.
— Стрільбу почнете, коли я підніму руку. Повторюю, коли я підніму руку.
Стекгаус став перед автобусом. Поклав праву руку на прохолодну, вкриту росою поверхню. Лівою вхопився за флагшток. І став чекати.
— Рушай, — наказав Тім.
Він лежав на підлозі за водійським сидінням. Люк — під ним.
— Будь ласка, не змушуйте мене цього робити, — сказала місіс Сіґсбі. — Якщо дасте пояснити, чому це місце настільки важливе…
— Рушай.
Вона рушила. Ліхтарі наближалися. Вона вже бачила автобус, флагшток і Тревора між ними.
«Час настав», — сказав Ейвері.
Він думав, що боятиметься, страх не покидав його, відколи він прокинувся в кімнаті, схожій на його власну, тільки не до кінця, а коли Гаррі Кросс штовхнув його — то й поготів. Але зараз він не боявся. Відчував бадьорість. Була одна пісня, яку його мама вмикала на програвачі, коли прибирала, і зараз він згадав звідти один рядок: «Я звільнюся»[131].
Він підійшов до дітей з палати «А», які вже ставали в коло. Каліша, Нікі, Джордж і Гелен — за ним. Ейвері простягнув руки. Каліша взяла одну з них, Айріс — бідна Айріс, яку можна було би врятувати, якби це сталося хоча б на день раніше, — другу.
131
«I Shall Be Released» — пісня, написана в 1967 Бобом Діланом для його гурту «The Band».