За кермом був не обманутий герой. Там була місіс Сіґсбі.
«Субурбан» знову зупинився й почав здавати назад.
— Вибач, Джуліє, нічим не можу зарадити, — промовив Стекгаус і підняв руку.
Стрільба з адмінбудівлі й із-за дерев почалася. В задній частині Передньої половини Ґледіс Гіксон зняла накривки з двох великих відер відбілювача, що стояли під насосом ОВК, який обігрівав і охолоджував тунель доступу до Задньої половини. Вона затамувала подих, вилила вміст пляшок із засобом для миття унітазів у відра з відбілювачем, помішала в кожному відрі ручкою швабри, накрила їх і насос брезентом і кинулася до Східного крила Передньої половини, витираючи обпечені очі. Коли вона бігла по даху, то усвідомила, що той рухається в неї під ногами.
— Ні, Треворе, ні! — закричала місіс Сіґсбі. Вона хитала туди-сюди головою.
Зі своєї позиції позаду Тім побачив, як вона піднімає руку й притискає її до лобового скла. Іншою вона перемкнула «субурбан» на задню передачу.
Одразу як авто почало рухатися, зчинилася стрілянина, кулі летіли з правого боку, з лісу, спереду і — Тім не сумнівався — згори. Лобове скло «субурбана» вкрилося дірками. Скло стало матовим і обвисло всередину. Місіс Сіґсбі перетворилася на ляльку, смикаючись, стрибаючи і здавлено зойкаючи після кожного вціляння в її тіло.
— Люку, не піднімайся! — закричав Тім, коли хлопець почав звиватися під ним. — Лежи тихо!
Кулі пробивали задні вікна «субурбана». Осколки падали Тімові на спину. Кров текла по спинці водійського сидіння. Навіть крізь рівне гудіння, яке лунало ніби звідусіль, Тім чув, як над ним пролітають кулі, кожна з негучним дзижчанням.
Лунав скрегіт куль, що вбивалися в метал. Капот «субурбана» розкрився. Тім усвідомив, що думає про фінальну сцену якогось старого гангстерського фільму, як Бонні Паркер і Клайд Барроу танцюють смертельний танець, а кулі прошивають їхню машину й тіла. План Люка катастрофічно пішов шкереберть. Місіс Сіґсбі загинула, Тім бачив бризки її крові на залишках лобового скла. Вони наступні.
Аж раптом — крики згори й вигуки справа. Ще дві кулі пробили правий бік «субурбана», одна з них навіть шарпнула комірець Тімової сорочки. Ті дві були останніми. Тепер він чув лише глибокий скреготливий рев.
— Пустіть мене! — шипів Люк. — Я не можу дихати!
Тім відпустив хлопця і визирнув між передніми сидіннями. Він усвідомлював, що його голову можуть у будь-яку мить прострелити, але мусив подивитися. Люк біля нього підвівся. Тім уже хотів був сказати хлопцеві знову пригнутись, але слова застрягли йому в горлі.
«Це не насправді, — подумав він. — Не може бути».
Але це було.
Ейвері разом з іншими стояли в колі навколо великого телефона. На нього було важко дивитися через вогники Штазі, такі яскраві й гарні.
«Бенгальський вогонь, — подумав Ейвері. — Тепер треба показати вогонь».
Вогники об’єдналися в бенгальський вогонь десять футів заввишки, який навсібіч розсипався поблиском. Спочатку вогонь тремтів, але тоді групове мислення почало сильніше його контролювати. Він вдарився об величезну слухавку телефона і скинув її з величезної бази. Гантелеподібна штукенція криво приземлилася на гімнастичний снаряд. З динаміка полилися голоси різними мовами, і всі питали те саме: «Алло, мене чути? Алло, ви там?»
«ТАК, — відповіли діти з Інституту одним голосом. — ТАК, МИ ВАС ЧУЄМО! ПОЧИНАЙТЕ!»
Це почуло коло дітей в іспанському національному парку Сьєрра-Невада. Коло боснійських дітей, ув’язнених у Динарському нагір’ї. На Пампусі, острові на сторожі входу в гавань Амстердама, це також почуло коло нідерландських дітей. Коло німецьких дітей почуло це в гірських лісах Баварії.
У П’єтрапертозі, Італія.
У Намвоні, Південна Корея.
За десять кілометрів від покинутого сибірського міста Черскій.
Вони почули, відповіли, стали єдиним цілим.
Каліша та інші дісталися замкнених дверей між ними і Передньою половиною. Тепер вони чітко чули постріли, бо гудіння раптово спинилося, ніби десь висмикнули вилку з розетки.