Одразу за знаком, який повідомляв, що до Міллінокета п’ятдесят миль, Тім глянув на свій телефон і побачив, що в нього дві лінійки і дев’ять відсотків заряду. Він зателефонував Венді, яка відповіла після першого ж гудка. Хотіла знати, чи з ним усе гаразд. Він сказав, що так. Вона запитала, як Люк.
— Усе добре. Він спить. У мене тут ще четверо дітей. Були й інші — не знаю скільки, трохи було. Але вони загинули.
— Загинули? Господи, Тіме, що сталося?
— Поки що не можу тобі сказати. Коли зможу, розповім, і ти навіть, можливо, у щось повіриш, але зараз я в якомусь задуп’ї, в кишені маю біля тридцяти баксів, а кредиткою не можу скористатися. Там просто кабздець, не хочу ризикувати й лишати сліди. І ще я до смерті змучений. У фургоні ще десь пів бака бензину, і це добре, але я сам ледь тримаюся. Сука-сука-сука, нє?
— Що… ти… маєш якісь…
— Венді, я тебе не чую. Якщо чуєш мене, передзвоню. Я люблю тебе.
Тім не знав, чи почула вона ті останні слова і що подумала про це, якщо почула. Він ніколи їй раніше такого не говорив. Він вимкнув телефон і поклав його на панель приладів біля пістолета Таґа Фарадея. Те, що сталося в Дюпреї, здавалося, було дуже давно, ніби в житті іншої людини. Йому тепер важили тільки ці діти і що він з ними робитиме.
І ще. Хто за ними може прийти.
— Чуєте, Тіме.
Він повернувся до Нікі:
— Я думав, ти спиш.
— Ні, просто думав. Можна вам щось сказати?
— Звичайно. Що завгодно. Говори, щоб я не заснув.
— Просто хотів подякувати. Не скажу, що ви відновили мою віру в людство, але отак приїхати з Люкі, як ви це зробили… для цього треба мати яйця.
— Слухай, малий, ти мої думки читаєш?
Нік похитав головою:
— Зараз не можу. Не думаю, що мені ще коли-небудь вдасться посунути хоч одну з тих обгорток від цукерок тут на підлозі, а це ж був мій талант. Але якби я з ними об’єднався… — Він нахилив голову в бік дітей, що спали позаду. — Було б по-іншому. Як мінімум якийсь час.
— Як думаєш, можна це повернути? До стану, в якому сила була спочатку?
— Хезе. Та мені воно не надто й треба. І раніше не треба було. Для мене важливо було займатися футболом і вуличним хокеєм. — Він зиркнув на Тіма. — Мужик, та у вас не мішки, а цілі валізи під очима.
— Та, мені б поспати не завадило, — визнав Тім.
Ага, годин дванадцять. Він раптом згадав роздовбаний заклад Норберта Голлістера, де телевізор не працює, а таргани бігають, як у себе вдома.
— Думаю, дорогою будуть незалежні мотелі, де не ставитимуть запитань, якщо запропонувати їм готівку, — зауважив Тім. — Але з готівкою, боюся, в нас проблеми.
Нікі всміхнувся, і Тім побачив привабливого чоловіка, яким той виросте, дасть Бог, за кілька років.
— Думаю, ми з друзями можемо трохи допомогти в плані готівки. Не зовсім упевнений, але мабуть. Бензину до наступного міста вистачить?
— Так.
— Зупиніться там, — сказав Нікі й знову притиснувся головою до вікна.
Невдовзі перед тим, як міллінокетська філія «Сіменз-траст» відчинилася того дня о дев’ятій годині, касирка на ім’я Сандра Робіншо викликала менеджера банку з його кабінету.
— У нас проблема, — повідомила вона. — Гляньте.
Вона всілася перед відтворенням відео з камери банкомата. Браян Стірнз усівся поруч. Камера апарата між трансакціями не працювала, а в містечку Міллінокет на півночі Мейну це зазвичай означало всю ніч, і пробуджували її вже перші клієнти орієнтовно о шостій ранку. На екрані, який вони споглядали, показувало 5:18. Стірнз дивився, як п’ятеро людей підходять до банкомата. У чотирьох із них футболки затуляли роти й носи, наче маски бандитів зі старих вестернів. П’ятий натягнув бейсболку собі низько на очі. Стірнз бачив напис «Паперова промисловість Мейну» спереду.
— Вони ж виглядають як діти!
Сандра кивнула.
— Хіба що вони карлики, але це мені здається малоймовірним. Дивіться далі, містере Стірнз.
Діти взялися за руки й стали в коло. Картинкою пробігло кілька ліній шуму, ніби від якогось короткого впливу електрики. Тоді з гнізда банкомата почали сипатися гроші. Було схоже на виплату виграшу автомата в казино.
— Що за херня?
Сандра похитала головою.
— Не знаю, що за херня, але вони дістали дві тисячі доларів з автомата, який не може видавати нікому більш як вісім сотень. Він так налаштований. Думаю, можна комусь подзвонити, запитати про це, але не знаю кому.