Стірнз не відповів. Він лише дивився, вражений, як маленькі бандити — схожі на учнів середньої школи — збирають гроші.
А потім вони пішли.
Шепелявий
Прохолодного жовтневого ранку десь через три місяці Тім Джеймісон прогулювався під’їзною доріжкою від ферми Катоба-Гілл до шосе 12-А штату Південна Кароліна. Прогулянка тривала трохи часу, доріжка була завдовжки майже з пів милі[133]. Ще трохи, любив він жартувати з Венді, й вони могли б її назвати шосе 12-В штату Південна Кароліна. На ньому були вицвілі джинси, брудні робочі черевики «Джорджія Джаєнт» і світшот такий завеликий, що досягав стегон. Це був подарунок від Люка, який він замовив в інтернеті. Спереду золотим було виведено єдине слово: «ЕЙВЕСТЕР». Тім ніколи не бачив Ейвері Діксона, але з радістю носив цей одяг. Обличчя в нього було дуже засмагле. Катоба не діяла як реальна ферма вже десять років, але був акр городу за стодолою, а зараз ще й сезон урожаю.
Він потягнувся до поштової скриньки, відкрив її, став діставати звичне сміття (здається, в наш час ніхто вже не отримує справжньої пошти), а тоді завмер. Шлунок, з яким було начебто все гаразд під час прогулянки, стиснуло. До нього наближалася якась машина, сповільнилася, тоді з’їхала на узбіччя. Нічого особливого, просто «шеві малібу», замацьканий червонуватим пилом, зі звичними жуками, розчавленими на ґратках радіатора. Не сусіди, він знав автомобілі всіх тутешніх, проте це міг бути якийсь комівояжер, або хтось загубився й попросить показати дорогу. Але ні. Тім не знав, що за чоловік за кермом, однак знав, що чекав на нього. І от він приїхав.
Тім закрив поштову скриньку і заклав руку за спину, ніби для того, щоб поправити ремінь. Ремінь був на місці, як і пістолет, «ґлок», що колись належав рудому помічникові шерифа на ім’я Таґґарт Фарадей.
Чоловік вимкнув двигун і вийшов. На ньому були джинси, набагато новіші, ніж у Тіма, — досі з вигинами з магазину — і біла сорочка, застебнута під саму шию. Обличчя його було одночасно привабливе й неописуване — суперечність, яка, здавалось би, неможлива, доки ви самі не побачите цього чоловіка. Очі блакитні, волосся — того скандинавського відтінку, що здається майже білим. Фактично він виглядав майже повністю так, як його собі уявляла покійна Джулія Сіґсбі. Чоловік побажав Тімові доброго ранку, Тім відповів тим же, не відводячи руку з-за спини.
— Ви Тім Джеймісон. — Гість простягнув руку.
Тім глянув на неї, проте не потис.
— Так. А ви хто?
Блондин усміхнувся.
— Хай буде Вільям Сміт. Таке ім’я в мене на водійському посвідченні. — «Сміт» прозвучало нормально, як і «водійське», але «посвідчення» перетворилося на «пофвідчення». Шепелявість, проте незначна. — Можете називати мене Біллом.
— Чим можу допомогти вам, містере Сміт?
Чоловік, що назвався Біллом Смітом — іменем настільки ж анонімним, як і його седан, — примружився від ранкового сонця, слабко всміхаючись, ніби обдумував кілька можливих відповідей на запитання, усі приємні. Тоді знову перевів погляд на Тіма. З обличчя усмішка не зникла, проте очі не усміхалися.
— Ми можемо довго ходити околясом, але, не сумніваюся, у вас попереду важкий день, тож я не заберу часу більше, ніж потрібно. Почну з того, що я тут не тому, що хочу спричинити вам проблеми, тож якщо у вас за спиною пістолет, а не просто сверблячка, можете його лишити на місці. Думаю, ми обидва згодні, що в цій частині світу цьогоріч було вже вдосталь стрілянини.
Тім думав запитати, як містер Сміт знайшов його, але навіщо цим перейматися? Мабуть, було неважко. Ферма Катоба належить Гаррі й Риті Ґалліксонам, що тепер живуть у Флориді. Їхня донька поклала око на стару домівку ще три роки тому. Хто ж її заслуговує більше, ніж заступниця шерифа?
Ну, вона була заступницею шерифа й досі отримує зарплатню від округу, принаймні поки що, але важко сказати, які саме в неї зараз функції. Ронні Ґібсон, відсутня в ніч нападу загону місіс Сіґсбі, тепер була в. о. шерифа округу Фейрлі, але скільки це протриває, не знає ніхто; ходили розмови, щоб перевести відділення шерифа в сусіднє місто Даннінг. А Венді взагалі ніколи не була особливо придатна для роботи польової правоохоронниці.
— Де поліцейська Венді? — запитав Сміт. — Мабуть, у будинку?
— А де Стекгаус? — парирував Тім. — Ви, мабуть, дізналися про поліцейську Венді від нього, бо ж та Сіґсбі загинула.
Сміт стенув плечима, засунув долоні в задні кишені нових джинсів, хитнувся на п’ятах і роззирнувся навколо.