— Запевняю вас, що ні, — сказав Сміт. — Наші прекогніти знаходили мішені. ТК і ТП, діючи групами задля більшої потужності, знищували їх.
— Прекогніція існує, Тіме, — тихо промовив Люк. — Я ще до того, як утік з Інституту, знав, що це воно. І Ейвері також це зрозумів. Більше це ніяк не пояснити. Я читав весь час, відколи ми вибрались, усе, що міг знайти про це. Статистика, в принципі, незаперечна.
Каліша й Нікі приєдналися до Люка. Вони з цікавістю споглядали білявого чоловіка, що назвався Біллом Смітом, проте обоє мовчали. Енні стала позаду них. Одягнена в серапе, хоча було тепло, вона виглядала як мексиканська стрільчиня. Очі в неї були ясні й свідомі. Діти змінили її. Тім не думав, що це через їхню силу — у тривалій перспективі вона спричиняє протилежний вплив. Він вважав, що це просто зв’язок з ними, а можливо, той факт, що діти прийняли її саме такою, яка вона є. У будь-якому разі він радів за неї.
— Бачите? — підкреслив Сміт. — Це підтвердив навіть ваш геній. Наші шестеро екстрасенсів — якийсь час їх було восьмеро, а якось, у сімдесятих, лише четверо, дуже скрутний час — постійно шукають певних людей, яких ми називаємо шарнірами. Вони — точки повороту, на яких можуть крутитися двері людського вимирання. Шарніри — не виконавці знищення, а його вектори. Вестін — один із таких. Щойно ми дізнаємóся про них, то досліджуємо, вивчаємо, спостерігаємо, записуємо на відео. І зрештою передаємо їх дітям у різних Інститутах, які їх нейтралізують тим чи іншим способом.
Тім хитав головою:
— Я в це не вірю.
— Як сказав Люк, статистика…
— Статистика може будь-що довести. Ніхто не може бачити майбутнє. Якщо ви зі своїми колегами в це вірите, то у вас не організація, а секта якась.
— У мене була вуйна, що могла бачити майбутнє, — раптом випалила Енні. — Одного разу вона змусила своїх хлопців сидіти вдома, коли вони хотіли піти в джук-джойнт[135], і тієї ночі там вибухнув пропан. Двадцятеро людей згоріли, як миші в бовдурі, а її хлопці безпечно вдома пересиділи. — Вона замовкла, тоді додала, ніби підсумовуючи: — А ще вона знала, що Трумена виберуть президентом, а в таку херню ніхто не вірив.
— І про Трампа знала? — запитала Каліша.
— О, та вона давно вмерла, як з’явився той діляга сраний, — сказала Енні, й коли Каліша підняла відкриту долоню, Енні хвацько ляснула її.
Сміт проігнорував це втручання в розмову.
— Світ стоїть, Тіме. І це не статистика, а факт. Через сімдесят років після того, як на Хіросіму й Нагасакі скинули атомні бомби, світ стоїть, хоча в багатьох країн є ці бомби, хоча примітивні людські емоції все одно беруть гору над раціональним мисленням, а забобони, замасковані під релігію, досі вирішують курс людської політики. Чому так? Бо ми його захищали. А тепер цей захист зник. Ось що зробив Люк Елліс, і ви в цьому взяли участь.
Тім перевів погляд на Люка:
— Ти в це віриш?
— Ні, — сказав Люк. — І він теж, принаймні не до кінця.
Хоча Тім і не знав, Люк думав про дівчину, яка питала його про математичну задачу на академічному тесті, про ціни на кімнати в готелі Аарона. У неї вийшла неправильна відповідь, і тут те саме, лише в набагато більшому масштабі; неправильна відповідь, що вийшла через хибу в рівнянні.
— А от вам би точно хотілося в це вірити, — сказав Сміт.
— Енні має рацію, — продовжив Люк. — Дійсно, є люди, в яких трапляються спалахи прекогніції, і, можливо, її тітка — одна з таких. Що б цей мужик тут не говорив і в що б він не вірив, це явище не настільки рідкісне. Може, і у вас таке траплялося, Тіме, але ви це якось по-іншому називаєте. Може, інстинктом.
— Або передчуттям, — додав Нікі. — У телепрограмах у копів завжди якісь передчуття.
— Телепрограми — це не життя, — заперечив Тім, але згадав дещо в минулому: раптове рішення без якихось видимих причин зійти з літака й натомість прогулятися в північному напрямку.
— І доброго в тому мало, — сказала Каліша. — Я так люблю «Рівердейл»[136].
— Слово «осяяння» постійно використовують у тих історіях, — сказав Люк, — тому що саме на це воно й схоже, щось наче спалах, удар блискавки. Я в це вірю, і також вірю, що можуть бути люди, здатні це контролювати.
Сміт підняв руки в жесті «ось, сам чуєш».
— Що й потрібно було довести.
«Довефти» замість «довести». Шепелявість повернулася. Тімові це здалося цікавим.
— Тільки він вам дечого не говорить, — продовжив Люк. — Мабуть, тому що йому самому не подобається це собі говорити. Їм усім не подобається. Так само як нашим генералам не подобалося говорити самим собі, що немає способу виграти в’єтнамську війну, навіть після того, як це стало очевидним.