— Член палати представників Берковіц був саме там, де наші прекогніти й передбачили, у день, коли помер, — не здавався Сміт, — а ми це передбачили ще рік тому.
— Окей, — сказав Люк, — але ви обирали людей — Пола Вестіна, наприклад — на основі передбачень, які мали б здійснитися через десять, двадцять чи навіть двадцять п’ять років. Ви знаєте, що це ненадійно, адже будь-що може повернути людей і події, в яких вони беруть участь, у зовсім інший бік, щось таке банальне, як пропущений телефонний дзвінок; але продовжуєте все одно.
— Гаразд, скажімо, в цьому є сенс, — процідив Сміт. — Та хіба не краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати? — «Фенс». «Перефтрахуватифя». — Подумай про передбачення, які справдились, а тоді подумай, які могли б бути можливі наслідки, якщо не робити нічого!
Енні відставала від темпу розмови на крок. Може, навіть на два.
— Як ви можете бути впевнені в передбаченнях, якщо вбиваєте людей, яких вони стосуються? Я цього не розумію.
— Та він і сам не розуміє, — промовив Люк, — але не може навіть на мить подумати, що всі їхні вбивства не мали жодного сенсу. Ніхто з них не може.
— Треба було знищити село, щоб урятувати його, — сказав Тім. — Здається, щось таке говорили про В’єтнам?
— Якщо ви стверджуєте, ніби наші прекогніти водили нас за ніс і вигадували різні…
— А ви впевнені, що ні? — урвав його Люк. — Можливо, навіть несвідомо, але… у них же чудове життя, правда? Легке й приємне. Не зовсім таке, як у нас в Інституті. І, можливо, їхні передбачення й правдиві в момент, коли їх роблять. Але тут все одно до уваги не беруться випадкові чинники.
— Або ж Бог, — раптом озвалася Каліша.
Сміт, який грався в Бога бозна-скільки часу, сардонічно всміхнувся на цю репліку.
— Ви розумієте, що я кажу, я ж знаю, — сказав Люк. — Забагато змінних.
Якусь мить Сміт мовчав, дивлячись за горизонт. Тоді озвався:
— Так, у нас є математики, і так, розподіл Бернуллі згадувався у звітах і обговореннях. Навіть кілька років. Тож, скажімо, ти маєш рацію. Скажімо, наша мережа Інститутів не врятувала світ від ядерного знищення п’ятсот разів. А якщо лише п’ятдесят? Чи п’ять? Хіба воно того все одно не варте?
Дуже тихо Тім відповів:
— Ні.
Сміт вирячився на нього, як на божевільного:
— Ні? Ви кажете ні?
— Люди при здоровому глузді не приносять у жертву дітей на олтарі ймовірності. Це не наука, це забобон. А тепер, я думаю, настав вам час піти.
— Ми все відбудуємо, — сказав Сміт. — Інакше настане час, коли світ летітиме в прірву, як дитячий драндулет, і не буде руки, щоб зупинити його. Я прийшов, зокрема, про це вас повідомити й попередити. Жодних інтерв’ю. Статей. Постів у фейсбуку чи твітері. З таких історій більшість людей однаково лише посміються, але ми це дуже серйозно сприймемо. Якщо хочете жити, сидіть тихо.
Гудіння гучнішало, і коли Сміт дістав свої «Американ Спіритс» із кишені, рука в нього тремтіла. Чоловік, що вийшов із невиразного «шеві», був упевненим і володів ситуацією. Він звик роздавати накази, звик і до того, що їх виконують якнайшвидше. Той, хто стояв перед ними зараз, із сильною шепелявістю й плямами поту, що виповзали з-під пахв сорочки, був іншим.
— Думаю, тобі краще піти, синку, — дуже м’яко порадила йому Енні. Може, навіть доброзичливо.
Пачка цигарок випала у Сміта з руки. Коли він нахилився підняти її, та відскочила геть, хоча вітру не було.
— Курити вам шкідливо, — прорік Люк. — Не треба бути прекогнітом, щоб сказати, що з вами буде, якщо не кинете.
У «малібу» активізувалися двірники. У салоні спалахнуло світло.
— Я би вже їхав на вашому місці, — сказав Тім. — Поки ще можете. Ви злитеся від того, як усе склалося, розумію, але навіть не уявляєте, наскільки лютують ці діти. Вони були в епіцентрі.
Сміт підійшов до машини й відчинив двері. Тоді показав пальцем на Люка.
— Ти віриш у те, у що хочеш вірити, — сказав він. — Ми всі такі, містере Елліс. Колись сам усе осягнеш. І пожалкуєш.
Він поїхав геть, розкидаючи з-під шин клуби пороху, що полетіли в бік Тіма й решти… а тоді його занесло вбік, ніби від вихору, якого вони не відчули.
Люк усміхнувся з думкою, що тут навіть Джордж краще не зробив би.
— Може, було би ліпше позбутися його, — ніби між іншим сказала Енні. — У нас у тому дальньому кінці городу місця вдосталь, щоб позбутися тіла.
Люк зітхнув і похитав головою: