— Це для мене новина. І не хвилюйтесь, я плакатиму. Це неважко. І я не прикидатимусь. Повірте. Може, на цьому закінчимо?
— Ще трохи. Спочатку трохи кулаки розтисни. Ті, що на кінцях рук у тебе, і той, що в голові. Дай родичам шанс.
— Мужик, не так це й легко. — Очі Нікі блищали слізьми. — От ніфіга не легко.
— Я знаю, — сказав Тім і ризикнув обійняти хлопця.
Нік не протестував, спочатку поводився пасивно, а тоді обійняв Тіма у відповідь. Сильно. Тім подумав, що це вже початок і що з хлопцем усе буде добре, хоч скількома питаннями поліція його засипатиме, хоч скільки разів йому скажуть, що його розповідь не має ніякого сенсу.
За кого Тім боявся, то це за Джорджа Айлса, коли доходило до зайвих деталей. Малий був шкільним базікалом і природженим любителем прикрасити факти. Але Тім думав — сподівався, — що зрештою доніс до Джорджа: те, чого не знаєш, дає тобі безпеку. А через те, що домальовуєш, можна згодом перечепитися.
Тепер Нік і Каліша обіймалися біля поштової скриньки на початку під’їзної доріжки, де містер Сміт своїм шепелявим голосом сіяв звинувачення, намагаючись виростити провину в дітей, які просто хотіли залишитися живими.
— Він у неї дійсно закоханий, — сказав Люк.
«Так, — подумав Тім. — І ти також».
Але Люк не перший, хто виявився зайвим у любовному трикутнику, і не останній. Та й чи доречно тут говорити про кохання? Люк розумний, проте йому лише дванадцять. Його почуття до Каліші минуть, як застуда, хоча казати йому про це марно. Однак він це запам’ятає, так само як Тім пам’ятав дівчину, яка його зводила з розуму у дванадцять (їй було шістнадцять — між ними світлові роки). Так само як Каліша запам’ятає Нікі, красеня, котрий боровся.
— Вона тебе теж любить, — м’яко промовила Венді й легенько стиснула вигорілу Люкову шию.
— Але ж не так само, — зітхнув Люк, а потім усміхнувся. — Та й ну його, життя йде далі.
— Ти краще виїжджай, — сказав Тім Венді. — Автобус не чекатиме.
Вона виїхала. Люк проїхався з нею до скриньки, тоді стояв разом з Калішею. Вони махали, прощаючись із автомобілем. Рука Нікі вигулькнула з вікна й помахала у відповідь. А потім вони зникли. У правій передній кишені Ніка — тій, з якої вокзальним злодюжкам найважче буде щось дістати, — лежало сімдесят доларів і сім-картка. У взутті — ключ.
Люк і Каліша разом ішли під’їзною доріжкою. На півдорозі Каліша затулила обличчя руками й почала плакати. Тім уже рушив був до них, але передумав. Це Люкова робота. Він її й виконав, обійнявши дівчину. Оскільки та була вищою, то поклала голову йому на голову, а не на плече.
Тім почув гудіння, що зараз озвалося лише тихим шепотом. Вони розмовляли, але Тім не чув слів, і це нормально. То не для нього.
Через два тижні настала черга Каліші їхати з ферми на вокзал не в Брунсвіку, а в Ґрінвіллі. Вона прибуде в Чикаґо ввечері того ж дня і зателефонує сестрі в Г’юстон з Флотського пірса. Венді подарувала дівчині маленьку сумочку, прикрашену бісером. Усередині лежали сімдесят доларів і сім-картка. І був ключ, такий самий як у Нікі, теж у кросівці. Гроші й картку можуть украсти, ключ — нізащо.
Каліша міцно обійняла Тіма.
— Цього недостатньо, щоб подякувати за те, що ви зробили, але в мене більше нічого нема.
— Цього достатньо, — сказав Тім.
— Сподіваюся, світ через це не загине.
— Востаннє кажу тобі, Ша: якщо хтось і натисне велику червону кнопку, це будеш не ти.
Вона кволо всміхнулася:
— Коли тоді ми були разом, у нас була велика червона кнопка, щоб покінчити з усіма великими червоними кнопками. І її було дуже приємно натискати. Це не дає мені спокою. Як же це було приємно.
— Але скінчилося.
— Так. Воно все вже зникає, і я рада. Нікому не потрібна така сила, особливо дітям.
Тім подумав, що деякі люди, здатні натиснути на великі червоні кнопки, насправді і є дітьми, в голові, а не зовні; але вирішив, що казати цього не варто. У неї попереду невідоме й непевне майбутнє, а це вже досить страшно.
Каліша обернулася до Люка й полізла у нову сумочку.
— У мене є дещо для тебе. Воно лежало у мене в кишені, коли ми втекли з Інституту, а я й не помітила. Я хочу, щоб це було в тебе.
Вона вручила йому зім’яту пачку сигарет. Спереду на ній був намальований ковбой, що розмахував ласо. Над ковбоєм напис: «ЦИГАРКИ-ЦУКЕРКИ». Нижче — «КУРИ, ЯК ТАТУСЬ!».
— Там лише одна штучка лишилася, — сказала вона. — Уже поламалась і, мабуть, черства, але…
Люк розплакався. Цього разу Каліша його обійняла.